Читати книгу - "Тисяча причин для розлучення, Леся Найденко"

- Танюшо, а ти не пробувала здати аналіз на глисти?

В мене очі на лоба полізли.

- Навіщо?

- Та я оце дивлюсь, як ти запихаєшся вечерею… Якби я скільки їла, то вже б у двері не пролізла, а ти он яка худюща.

Висновок тут простий і зрозумілий: завжди залишайся сама собою. Особливо, якщо хочеш справити гарне враження на іншу людину. Обман все одно, рано чи пізно, вилізе боком.

Одного разу мене збив велосипедист. Я бігала в парку, слухала музику в навушниках (моя звичка, від якої ніяк не можу позбутися) і не помітила, що позаду летить ровер. Чувак готувався до міського змагання й тренував швидкість. Можеш собі уявити якої сили був удар! Здавалось, його кермо залізло мені кудись між ребер, а рама так промасажувала ноги, що я тиждень ходила, як покалічений пінгвін.

Власне, для чого я це розповідаю… Після ночівлі на ліжку, яке люб’язно надала Тамара Петрівна, я почувалась саме так, як після аварії. Тіло нило, спина тріщала, голова гуділа від недосипу. Крім того кожного разу, коли я хотіла повернутись на інший бік, ліжко видавало такі звуки, наче на ньому танцює увесь балет Монатіка.

Але найбільше мене бісило не це, а Єгор. Йому бачте було нормально. Коли я зранку нагадувала зомбі, він був свіжий, як огірок. Ну і як це пояснити?

- Не забудь, замовити ліжко, - пробурмотіла замість привітання. – І ортопедичний матрац.

Окрім недосипу мене мучило й відчуття дискомфорту від того, що навколо все чуже. Вночі, з дороги, це не помічалося, але тепер… За що не візьмись - від жорсткості води з крана до запахів у домі – все відрізнялось й нагадувало, що я лише гостя.

Тамара Петрівна поралась біля плити. Стираючи кухонним рушником краплини поту з чола, вона смажила яєчню з салом. Від одного запаху киплячого жиру мені зробилося зле. Ну не звик мій шлунок до такої важкої їжі. Зараз би тост з авокадо чи вівсяночку… Шкода, мені ще вчора заборонили їхати по продукти, мовляв, «тут все домашнє».

- О, прокинулись! – свекруха розтягнула губи у посмішці. – А я вже встигла помідори підв’язати, клумби полити, кіз подоїти… От зараз приготую вам сніданочок і далі побіжу у справах.

- Так давайте я вам допоможу, - я узяла чайник, щоб скип’ятити воду на чай, але свекруха глянула на мене таким поглядом, наче її сильно образили.

- Не треба! Мені не важко приготувати сніданок для синочка, - процідила крізь зуби, - але якщо хочеш допомогти, то підеш зі мною вишню у Тихоновича обривати.

Я навіть зраділа. Для того щоб збирати ягоди, багато розуму не потрібно, а відтак у мене був шанс зробити все правильно і не напартачити.

- Тихонович – це той дід, що живе навпроти? – поцікавився Єгор.

Тамара Петрівна поставила перед нами гірку оладків, мед та сковорідку з тижневою нормою калорій.

- Ага, той самий.

- А він у курсі, що ти його вишню обриватимеш?

- Він не в курсі, він в запої, - відмахнулась жінка. – Все одно та вишня обсиплеться, то краще ми з неї компот на зиму закатаємо.

Поснідавши, Єгор завів мене у спальню і палким поцілунком із присмаком сала попрощався перед роботою. Пообіцяв не затримуватись, а якщо я буду гарно поводитись, зробити мені масаж усього тіла. Інша річ! Не дарма ж я ароматичні свічки з дому брала!

Добряче вмотивована, я приготувалась вражати свекруху своєю роботящістю.

Вишня Тихоновича була величезною. Соковиті ягоди переливалися на сонці усіма відтінками червоного, точно рубіни найвищого ґатунку. Вони здавалися такими апетитними, що я не втрималась і закинула кілька до рота. Мм… солодкі! Що не кажи, а в місті таких не скуштуєш.

- Я обриватиму знизу, а ти бери відро й залазь на дерево, - постановила свекруха, оглянувши фронт робіт. – Зможеш? Чи сил не вистачить?

Вона явно брала мене на слабо. А я й повелася.

- Та без проблем, - з моєю статурою можна гімнастикою займатись. – Наскільки високо?

- Наскільки зможеш. Нагорі вишні найсмачніші.

Закинула одну ногу, закинула іншу, підтягнулась – граційність кішки, сила Тарзана. Нічого складного. Кілька хвилин, з десяток подряпин, вирване пасмо волосся, і я на самій верхівці! А там виявилось досить зручно: по-перше, ягоди дійсно смачніші, по-друге, практично не видно Тамару Петрівну.

Розмова у нас не клеїлась як не крути. Мені розповідали про обсяг роботи по господарству, який конче треба виконати найближчим часом, про якусь Свєту, що вже двох дітей народила, та молоду корову. Мені було погано чути та й не цікаво, якщо чесно. Не виключаю, що Свєта то є корова.  

- Танюшо, - покликала свекруха після чергової незручної паузи, – я піду висиплю вишні з відра й повернусь.

- Гаразд.

Звисока я побачила, як Тамара Петрівна, перевалюючи з боку на бік, пішла у сторону свого подвір’я. Я ретельно обірвала останні гілки. Користуючись нагодою, зробила пару смішних селфі для сестри та еротичне, з вишнями на грудях, для Єгора. А свекрухи все не було. Сиділа, сиділа… Вже й булки затерпли (до того ж не забувай про мій стан після сну у «гамаку»). Вирішила, що таки треба злазити.

Відерко з вишнями обережно опустила на гілку нижче. Спробувала полізти слідом, але от халепа! Чи то в мене ноги всохлися, чи то дерево виросло, та я не діставала до найближчої опори. І так пробувала, і сяк... Ледь не полетіла звідти! Від безсилля та передчуття, що мені все ж доведеться виглядати лузером, хотілося матюкатись.

Але знаєш, осоромитись перед свекрухою було не такою вже й поганою перспективою. Виявилось, що на мене чекає куди цікавіша пригода: листя вишні розсунулося і перед очима замаячив ствол мисливської рушниці.

- Хенде хох! – прохрипів Тихонович, ставлячи палець на гачок. - Впіймалась…