Читати книгу - "Академія Червоної корони. Навчання, Анна Мінаєва"

Спину рівно, з кроку не збиватись. Все має виглядати ідеально, інакше заклюють у перші хвилини. А я навіть не на лекцію йду.

Легко посміхнувшись, я ступила до їдальні і попрямувала до віконця роздачі. Молодші викладачі та студенти не мали доступу до найкращих страв, які пропонувалися лише майстрам та архімайстрам. Ну та нічого, я і куховарством гоблінші Шукші зможу насититися. Тим більше, останніми роками вона навчилася непогано кашоварити.

Адже кажуть, елітний навчальний заклад... Судячи з методів навчання та умов, магів тут явно до польових умов готують або до швидкої війни.

— Лорейн? — здивувалася невисока жінка з довгими зеленими вухами, що стирчали в різні боки.

— Доброго ранку, Шукша, я не привид, не дивіться так на мене.

— Та як же не дивитися, — кухарка змахнула величезним ополоником і поправила білий ковпак на голові, — ти ж випустилася! Чи тебе вдома не годують?

Вона так підозріло на мене зиркнула, що я не втрималася від посмішки.

— Годують. Та тільки я з не давніх-давен молодший викладач бестіології.

— Ох, вищі матерії! — охнула Шукша. — Провинилася чимось перед ректором, що він тебе завербував?

— За своїм бажанням, — я простягла їй порожню тарілку.

Гоблінша від усієї своєї широкої душі плюхнула туди наваристої каші і присмачила шматочками м'яса. Останні, напевно, будуть дуже переперченими. Але я за час навчання у цих стінах винайшла чари, що нейтралізують спеції. Тож це не стане проблемою.

— Говорила я тобі, Лорейн, ходи до лікаря щороку, — повчально підняла короткий палець Шукша. — Може б з головою що й вирішили вчасно. А так вже запустила проблему, мабуть...

— Оце дякую, — обурилася я, забираючи тарілку. — А я до вас із усією душею.

— То я ж до тебе теж, — здивовано озвалася гоблінша. — Іди вже, люба, поїси.

Похитавши головою, я підхопила тарілку і попрямувала до найближчого столу. До викладацького не ризикнула йти. І нехай він зараз пустував, якось ніяково ось так от з наскоку. Хоча…

Плюнувши на все, я попрямувала до довгого дубового столу, який був сервірований на весь викладацький склад. І нехай частина майстрів воліла їсти у стінах своїх академічних будинків, у їдальні все було за правилами.

— Гей, красуне, падай до нас, — пролунав чоловічий голос.

У першу секунду я навіть не зрозуміла, до кого звертаються. А наступної вже лаяла себе за те, що не накинула поверх сукні викладацьку мантію. А потім начепила найпривітнішу з усмішок і повернулася до зухвальця.

За столом сиділо троє ельфів. Худі, світловолосі, з однаковими короткими стрижками та розкосими очима. У того, хто окликнув мене, в правому вусі виблискувала золотом сережка-кільце, а погляд темних очей був таким хитрим-прехитрим.

— Новенька? — Уточнив у мене цей "старенький". — Та ти не бійся, приєднуйся. На який факультет вступила?

— Як тебе звати? — проігнорувала я його запитання.

— Це так важливо? — він відкинувся на спинку стільця.

— Так, я не розмовляю з тими, чиє ім'я починається на «х» або «л».

— Як таємничо, — стрільнув поглядом ельф у бік своїх друзів. — Зіанар, красуне. Але можеш звати мене Зіром.

— Я запам'ятаю, — усмішка стала ширшою, а я розвернулася на п'ятах і попрямувала до обраного столу.

— Гей, красуне, це викладацький, — долинув мені в спину голос, коли я поставила свою тарілку і відсунула стілець.

Проігнорувавши ці слова, сіла та взяла в руки ложку. Дуже хотілося подивитися на обличчя цих хлопців. Але щось мені підказувало, що я з ними зустрінуся на своїх заняттях.

Зазвичай ельфи не втрачають нагоди відвідати лекції бестіології, нехай і факультативом.