Читати книгу - "Лавандовий грудень, Горова Ольга"

Женя опустився на свій стілець та із задоволенням провів Мілу поглядом. Посміхнувся, коли через скляні двері побачив, як вона завмерла на порозі, відкинула голову і почала посміхатися з того, що сніжинки їй на обличчя падають. Дивина.

Сидів би біля вікна, напевно, продовжував би дивитися на неї, доки була б можливість. Але й так не відмовив собі у цьому задоволенні. Буває так, що ім'я людині настільки підходить! Міла. І справді, мила дуже. Хм, він не міг перестати посміхатися весь той час, що спостерігав за нею, поки спілкувався. Не тому, що кумедно. Ні. Та й бачив, як вона нервує і на тій заправці й тут, з цією безглуздою чашкою кави... Додав їй турбот, хоч і не спеціально. А підбадьорити ж хотів! Але нічого, потім відвернув начебто.

І зовсім не чекав, що самому так пощастить із цією зустріччю, виявляється!

Женя ввімкнув телефон та подивився на фото подарунків та контакти аніматорів. Вчасно, так. Дуже навіть! Щоправда, щиро шкода, що те своє фото, з розпущеним волоссям і в рушнику, Міла йому так і не скинула. Що тут скажеш? Дуже красива жінка! Нормальна, яка не намагається заморити себе голодом та має всі вигини, які належить мати здоровій жінці. І йому дуже сподобалося, що вона не стала лукавити або вдавати з себе бозна-що, відмовляючись від десерту. Відгукнулася радість і легкість, з якою погодилась на чизкейк.

 А як вона пінку капучино їла? Легко та безпосередньо! Як дитина, насолоджуючись життям та цим моментом. І це відчуття, воно ніби огортало, оточувало Мілу. І тих, хто поряд опинявся. Його так точно зачепило. Женя відчутно розслабився. Давно так «видихнути» не виходило і тихо отримати насолоду від супу та розмови.

Знав, що не всі його зрозуміли б у цьому. Друзі від напруження та вічного авралу тільки більше заряджалися, здається. І він раніше охоче приймав кожен новий виклик. А останнім часом – перегорів. Втомився. Не ухилявся, тягнув усе, що на ньому було, не йшов убік. Але насолода поділась кудись. Нудно стало. А з мотивації залишилося тільки вічне «треба» та «бо більше нікому». Втомився капітально від цього, а що робити? Власна компанія – це не пазл, який можна кинути на половині, бо втомився збирати шматочки. Це люди, які влаштувалися, прийшли до тебе, у твою мрію повірили, працюють і для себе, і для тебе, заради цієї мрії. Це зобов'язання та обіцянки, які хочеш-не-хочеш, а роздаєш. І їх виконувати треба, інакше репутації та партнерів не залишиться. Це просто робота. На якій треба «працювати» і «орати», довго і нудно часом, до огиди в якісь моменти. Бо і від найулюбленішої справи можна втомитися. І доводиться примушувати себе, нагадувати, заради чого, взагалі, почав. А не перші зароблені гроші на вітер спускати. Інакше нічого не вийде. Ось і орали вони з друзями. Іноді лише на впертості себе примушуючи.

А тут сам не зрозумів як, розслабився. І в грудях тепло та добре. І в голові якось просвітліло. Від чого, начебто? Від того, що з незнайомою жінкою поговорив? Так. Буває так, виявляється. Старий надто став, чи що? Цинічний, що й відчуваючи, повірити складно? Розмови з колишньою дружиною йому, навпаки, зазвичай тільки більше нерви вимотували та огиду викликали. Особливо останні два роки. Додому їхати не хотілося. Зате завжди був привід, щоби на роботі затриматися. Адже цим його і дорікали спочатку. Зацикленістю на роботі. А заради кого він намагався, питання? Та замість підтримки – звинувачення. Які щоразу викликали все більше відторгнення. Та й колишня дружина схожі емоції відчувала, здається.

А тут такий спокій і відпочинок, що мимоволі перевірити хочеться, чи не долили йому коньяку в еспресо. Через те, що претензій та зобов'язань жодних немає, чи що? Цікаво.

Але це так. А якщо серйозно, варто прислухатися до слушної поради Мили та аніматорів набрати. Позаяк розхолоджуватись ніколи. І будь-хто, хто хоч раз готував корпоративи, підтвердить, що 1 грудня - досить пізній термін, щоб замовляти культурну програму. Отже, Женя вирішив не тягнути та дзвонити прямо зараз.

З першим телефоном йому не пощастило. Хлопці вже були зайняті цього вечора. А ось другі сказали, що броні на двадцять сьоме грудня вони ще не мають, тож готові обговорити можливі варіанти заходу. Дуже сподіваючись, що ця команда їм підійде, відчуваючи все те ж натхнення, яке залишила у ньому розмова з Мілою, Євген домовився про те, що аніматори під'їдуть до них за дві години, де вони з партнерами й обговорять усе.

Після чого, розрахувавшись за обід, пішов до офісу. Благо недалеко, хоч десь ногами пройдеться, а не машиною.

 Компанія, що займається проведенням заходів, виявилася справді гарною. Хлопці прийшли тямущі. Слухали їхні побажання, пропонували адекватні варіанти, цікавилися внутрішніми жартами та специфікою колективу. Загалом, після цієї зустрічі Євген відчував полегшення та впевненість у тому, що вдасться уникнути краху на корпоративі. Та й не тільки він, а й Кирило з Данилом залишилися задоволеними. Щоправда, як і попереджала Міла, тарифи у хлопців були не малі, але це і зрозуміло. Гарна робота не може коштувати дешево. Те саме сам Євген говорив часто і своїм клієнтам. Тож із цим вони не сперечалися.

 Та й варіанти подарунків друзі схвалили. Здається, всі трохи розслабилися, відчувши як на маківку перестає «тиснути» питання, яке нервувало останні тижні. І Євген міг тепер спокійно зайнятися основними задачами. Адже до кінця звітного періоду треба було встигнути та з юристами вирішити щодо переоформлення компанії, і з податковою залагодити цю зміну. Чим він і збирався зайнятися зараз.

Однак, витягнувши телефон, щоб набрати юристів, Женя насамперед відкрив месенджер:

“Може ти й не Снігуронька, але фея – точно! За дві години вирішила мені все, що я кілька тижнів не міг”.

Надіслав Мілі повідомлення, спіймавши себе на тому, що посміхається, набираючи текст. Ніби знову навпроти неї сидить у кафе.

" Я дуже рада, що змогла допомогти :-) І ніяка я не фея, просто подивилася на твою проблему з іншого боку ", -- відповідь Міли не змусила себе довго чекати.