Читати книгу - "Двічі в одну річку, Інна Земець"

Якби хто сказав що на третю річницю плануватиму розлучення – покрутила б пальцем біля скроні і відправила б ту ненормальну людину до психіатра. Та якимось дивним чином так і стається. Від тієї пам’ятної розмови між нами з Андрієм наче ниточка порвалася. Живемо поруч, а майже чужинці. Розбігаємось вранці на роботу, щоб ввечері стримано обмінятися кількома ввічливими фразами, а потім вночі зробити спробу вдати любляче подружжя. Та все не так, геть усе. Порожнеча між нами більшає щодня. Зрештою, наважуюсь і за сніданком починаю важку розмову:

- Андрій, може давай поживемо окремо? - він тепер часто мовчазний, та якоїсь відповіді від нього отримати хочу, - Ми ж все одно вже не та щаслива пара, тільки вдаємо.

- Розбіжимось по різним кімнатам, комуналку зробимо? – буравить мене лютим поглядом, скриготить щелепами, але говорить тихо.

- Ні. Мамина квартира досі порожня, туди і переїду.

- Ти повнолітня, не заборонятиму.

От і все, готувалась до розмови, готувалась, а й хвилини вистачило. Отак байдуже, чесно? Ну й добре. Швиденько залагоджую невідкладні питання, друкую і відправляю термінові листи і  відпрошуюсь з роботи раніше - чимчикую пакувати валізи. Зберись, ганчірка! Не плакати! Та як заходжу сльози висихають не пролившись. Його речей нема. Не так щоб жодної, але пів шафи спакував і вже відбув кудись в невідомому напрямку. Набираю його, довго слухаю гудки, нарешті відповідає:

- Слухаю.

- Андрій, ти мене не почув? Я сказала що переїжджаю, тебе не виганяла.

- Чув. Та я теж повнолітній, вирішив на свій смак вчинити.

- Я тут все одно не житиму, повертатися.

- І я не житиму. Хочеш – йди, хочеш – лишайся.

- А ти де будеш?

- Знайду собі затишне місце.

Ах ти ж гадюка! Уява миттєво підкидає чорняву кралю з лискучим прямим волоссям. Накидаю повні валізи без розбору, вже в маминій квартирі помічаю, що половина багажу то не мої речі, а якийсь набір чого попало. Навіть прихопила надувну подушку, дві краватки Андрія, пляжний рушник і не розпечатану досі вафельницю, яку нам на весілля його батьки подарували.

- Зараза, - шиплю собі під носа і тягну ту кляту коробку на смітник, - Не згодився ваш дарунок від щирого серця, - наостанок кажу до вафельниці і жбурляю її в контейнер. Решта розпаковки доводить – збирала речі людина не при своєму розумі. З білизни саме асорті, робочі костюми не взяла, зате сукні до  виходу в люди нагребла. Вирулюю назад, бо не йти ж завтра на роботу у вечірній сукні з пляжним рушником на плечах. Набираю собі ще дві валізи, втоптую так, що аж пострибати доводиться щоб зачинилося. Обережно лише свої дорогоцінні парфуми пакую. Тягну весь той крам до багажника, а от підняти не можу. Найбільша з валіз мені до грудей, цілий кофр а не валіза. Охоронець паркингу окидає оком ту міні-шафу та моє розлючене обличчя. Вочевидь побоюється, що там чийсь труп. Та доводиться налякати його ще більше і покликати на допомогу. Обережно приглядається, закидає і видушує питання:

- У мандрівку зібралися?

- Еге ж. Всі дороги переді мною відкриті, розпочну подорож світом, - дякую хлопцеві купюрою і рушаю до маминої хати. Коли наповнений люттю міхур здувається, роблю як всі – жалію себе і поливаю сльозами подушку. Так минають вечір п’ятниці й ніч на суботу, зранку повзу в маркет і купую собі торт. А чом бі й ні? То заради Андрія щодня на ваги стрибала, а Мартину Даниловичу точно байдуже який розмір помічниця матиме. Вмолочую пів Наполеона одним махом і відкриваю ноут – до понеділка маю кілька документів для роботи. Продуктивність не вражає, та до вечора неділі впоралась. Не подобаюсь я собі, ой не подобаюсь! Скнію, в депресію впадаю, калоріями закусюю. Дивлюсь на себе в дзеркало. Ні, фіганути знакову стрижку «Гоголь» не наважусь, а от колір волосся змінити можна. Встигаю в магазин до закриття і поки останні покупці тягнуть закупи з горілчаного відділу, стовбичу в непродовольчому і обираю собі фарбу. Фото на упаковці обіцяє подарувати моєму волоссю колір чилійського шоколаду. Те що треба! Досить руду кицю з себе вдавати, час змін настає! Та сама волосся ще не фарбувала, тому зранку припераюсь до офісу розпатлана не збираючи волосся в хвоста. Краска виявилась чудовою, зафарбувала моє волосяне вогнище, але й шкіру на додачу. Відтерти ацетоном не вдалося, от і ховаю під пасмами ті шоколадні вуха. Після насиченого робочого дня їду до нашої квартири і з нетрів шафи дістаю свій єдиний брючний костюм, який ще жодного разу не вдягала. Вдома приміряю і бачу на талії очевидне свідчення одноосібного поглинання торту. Все, ніяких підбадьорливих смаколиків. Тут нова жінка народжується, а нащо тій новонародженій виглядати як логотип виробника шин «Мішлен»?  І якось потроху та нова жінка втягується у самостійне життя. Вчуся витрачати економно, хоча досі маю карту куди мені Андрій щедро гроші накидав, та живу на зарплатню. На щастя, віднедавна вона побільшала – помічниця депутутата ж, а не абихто! З подивом дізнаюся, що гаряча вода то не забавки, а розкіш. Квитанція від комунальних служб натякає, що з крану ллється  «Боржомі», а в батареях опалення булькає «Перье». Добре що квартира однокімнатна, зарплатня пристойна, але ж і витрат вистачає. Про зміни в моєму житті мама дізнається випадково – сусіди доповідають, що її квартира вже не порожня.

- Ти що, від Андрія пішла? – перелякано кричить в телефон вона.

- Пішла, набридло за своє дорослішання виправдовуватись.