Читати книгу - "Двічі в одну річку, Інна Земець"

- І що далі, розлучатиметесь? – чую як біля неї Андріс щось каже, - Може нам приїхати до тебе?

- Перевиховувати почнеш? Не треба. Лише зараз стаю людиною, яка гідна своїх батьків, а не стрибає мов кізочка безхмарним світом. Все нормально, - брешу я відганяючи тугу за чоловіком, - Як буде відпустка – сама до вас завітаю, вже скучила, а наставляти мене на світлий путь не треба, тепер сама марштут обиратиму.

- А Андрій як?

- У нього запитай. Хлопець дорослий, сам собі раду дасть.

- Зовсім не спілкуєтесь?

- Нема спільних тем, скінчилсь.

Завершую кволу розмову обіцянкою прилетіти в гості. Та до відпустки ще далеко, а графік насичений. Перенасичений, навіть. Відколи Мартин Данилович увірвався в бурхливі політичні кола, вивичаю науку гострого язика в межах припустимого, бо маючи малий зріст і миле личко страждаю від надлишку неприйнятної уваги. Мабуть, великі чоловіки на генетичному рівні відчувають потяг до жінок мого калібру. Коли кажу «великі», то не про зріст, а трудовий мозоль. Відтепер навколо крутиться багато розбалуваних близкістью до державної кормушки баловнів долі, хтивих і не звиклих до відмов. Більшість із них наче з однієї форми вилиті: спочатку в кабінет барабан зазирає, а вже далі тупоче барабанщик на тонких ніжках. Таких одразу на місце треба ставити, тож зміна образу просто необхідність. Незмінні лише мої смаки у взутті – височенні гострі шпильки, бо заглядадти під пахви не люблю. На допомогу приходять і мої парумерні запаси. Виявляється, вінтажна «Палома» надає крила кращі ніж обіцяний нав’язливим слоганом енергетичний напій. Замість кросбоді маю портфель, на заміну хутряному куцепердику підбираю пальто до коліна. Мультизадачність то тепер не просто слово, а моя буденність. Та попри завантаженість роботою відчуваю брак нормального спілкування. Подруги з минулого життя мають проблеми які мені  тепер просто не цікаві, а мої їм не зрозумілі. Одного дня повертаючись до себе стикаюсь в під'їзді зі шкільною подругою Ірою, що довгий час була найліпшою.

- Боже, сто років тебе не бачила! Чудово виглядаєш! Чого тут?

- І я рада тебе бачити! – обіймаю Іру, роздивляюсь, - Тут тепер живу, від чоловіка пішла.

- Нічого собі! Думала ви ідеальне подружжя.

- Його іделали пішли врозріз з моїми, не склалося. А ти як?

- Батьки в село переїхали, а я тут зі своїм хлопцем живу. Заходь якось, познайомлю.

- Дякую, із задоволенням. І до себе запрошую. Щоправда, знайомити тебе нема з ким, та буду дуже рада поспілкуватися в суто жіночому колективі.

- То можу й зараз – Женя на нічній зміні.

Цей вечір чи не перший за мого холостяцього життя, коли я щаслива! І чого я перестала з Ірою спілкуватись? Хоча, відповідь знайти не складно – вона завжди жила в реальному світі, а я з часів закінчення школи перебувала в мильній бульбашці. Вона вчителька в нашій школі, її хлопець працює в охороні. Хочуть велике весілля і власне житло, тому не марнотратять, відкладають. Розповідаю про себе стисло, бо вся історія мого дорослішання легко вкладається в кілька фраз.

- Слухай, ти ж так його кохала? Невже аж так не могли ужитись, що покинула?

- Кохала. І він кохав, та здається лише ту жінку якою була.

- І так і не знаєш де він зараз? – допитується Іра.

 Ну чого ж, знаю. Як зі старими подругами вечеряли, чула що зняв собі хату біля офісу. І про те що «практикантка» Лариса з ним залишилась працювати теж почула. Ледь куснем стейку не вдушилася, коли від подруг дізналась, що вона тепер його персональна помічниця. Ну то й хай щастить з тією палею! Ірі відповідаю коротко:

- Винайняв квартиру поряд з роботою.

- А ваша?

- Порожня стоїть. Я там не житиму, він теж чогось не хоче.

- То продайте!

Мовчу, не хочу казати, що від думки про то болить.

- Ти за неї платиш? – продовжує Іра.

- Ти шо?! Я ж помічниця депутата, а не міністр. Де мені на сто з лишком квадратів нашкрісти? Мені й цієї «коштовности» з головою, – веду рукою навкруги себе, - Як продавати не хоче, хай сам утримує.

- На розлучення не подали?

- Ні. Наче просто роз’їхались, взяли паузу. Та до старого не повернемось, мабуть.

Точно не повернемось, як ніхто з нас кроків назустріч не робить. Та які там кроки, навіть повідомленнями не обмінюємось. Отак і даю самій собі відповідь, що далі. Наступного ж дня пишу йому повідомлення, дзвінок у відповідь лунає за двадцять секунд. Не забарився, лише пів року не чула.

- Добрий день, Андрій, - рівним голосом кажу я.

- Добрий день, Наталя, - рипить крига на тому кінці слухавки, - Заяву завтра подати хочеш?

- Так, нема сенсу тягнути. Як не баритимемось, то в новий рік з чистим паспортом ступимо.

- Ну то давай дещо з’ясуємо. Що з квартирою робити будемо?

- Твоя справа – не зазіхаю. Субару хочу собі лишити, а решта – на твій розсуд.

- Зрозуміло.

Залипає пауза, яку  перериваю сама: