Читати книгу - "Пам'ятаю тебе, Олена Арматіна"

Я надто часто цього вечора натикалася на той блакитний погляд. Куди б я не переводила свої очі, я була впевнена, що незабаром знову його побачу. Іноді навіть спиною  відчувала його.  Це мене тішило і розважало.

Батько ж починав дедалі більше нервувати. Він раз у раз виходив із замку – мабуть, в очікуванні великих гостей. Одного з таких моментів симпатичний блакитноокий ельф виявився поряд зі мною. Як йому вдалося обминути моїх наглядачів  - невідомо.

- Мої вітання. Здається, тобі сьогодні не дуже весело, – прошепотів він мені на вухо. І продовжив: - Мій рід подарував тобі дивовижну пташку. Чи не хочеш на неї глянути? - І акуратно, але наполегливо підхопив мене за лікоть. Мені й справді було дуже нудно, тому ідея відволіктися від  скучних  пліток й подивитися на дивного птаха мені сподобалася.

Так що звичайно ж, я пішла за ним. Я була спокійна – мої тітоньки та бабуся широким фронтом висунулися за мною. Вони були невдоволені тим, що їх тісну компанію обминув якийсь молодик,  але здіймати галас вони не стали.

 У гарній різьбленій клітці пурхала птиця. Пір’я в неї було білосніжного кольору. Довгий хвіст закінчувався яскравими червоними китицями. А такий же червоний хохолок робив її схожою  на райського півня. Звичайно ж,  свою  фантазію  я не стала висловлювати вголос. Молодий чоловік здавався таким милим,  а мої  слова напевне образили б  його. Усі чомусь навколо охали і ахали – яка вона була мила. А як по мені – птах, як птах. В саду коло нашого замка живуть і не такі чудернацькі пернаті.

- До речі, мене звати Дакс, - і з цими словами молодий чоловік власноруч вийняв  птаха з клітки і передав його мені в руки. Вона була ніжна і менша,  ніж  здавалася,  коли була у клітці. Що мене тоді дуже здивувало, це те,  що вона була надто гаряча. Я навіть вирішила, що назву її Вогник. Я милувалася пташкою, таємно мріючи щоб цей нудний вечір нарешті закінчився.

Звуки в величезному залі несподівано стихли – настала тиша. Повна, гнитюча тиша. Завмерли в мовчанні всі - гості, тітоньки. Вони навіть розступилися, даючи дорогу моєму батькові. Він мовчав, стоячи навпроти мене  і люто свердлив мене поглядом, ніби в чомусь звинувачуючи.

Я розгубилася, простежила за його поглядом – мої руки світились. Світились і руки Дакса. Я розгублено подивилася в його гарне обличчя - воно просто сяяло від задоволення.  Це сяйво на наших  долонях могло означати тільки одне -  ми з ним були обраними один для одного. 

Якось не так я собі уявляла цю  подію. Я мріяла побачити любов, що раптово спалахне в очах  чоловіка. Пристрасть. Почути стукіт чужого серця. А моє  сердечко застукало б йому у відповідь. Саме так я уявляла собі зустріч із  судженим.

Але, упс! Як у казці не вийшло. Симпатичний мужчина, що надував груди,  мов півень, не визвав в мене ніяких  рокових почуттів. Лише здивування і розгубленість.

А ще й відчуття,  що я зробила щось, чого мала б соромитись. Саме на це вказував ненавидячий погляд батька. В той момент я навіть не знала,  кого він ненавидів більше – мене, чи Дакса.

Єдиний, хто радів з  цієї  витівки долі,  була моя мачуха. Її мелодійний сміх звучав знущанням серед зловісної тиші.