Читати книгу - "Коли вибір лише один, Єва Басіста"

Чому все інколи немов складається проти мене? Де та сила, яка б хоч один раз у житті допомогла мені? Як показує практика - її десь нема. Вона поділася невідомо куди та сидить там.

Максим палив цигарку. У нього це була п'ята за ніч. Він досі тримав голову схилено. Навіть не хоче дивитися у мою сторону. Негідник!

- Скільки можна диміти? - підійшла Лариса до нього та схопилася за його руку та повисла.

- Поки здоров'я є, - прохрипів він

- Що в тебе з настроєм? - не вгамовувалася його дружина.

- Ларисо, не біси! - гримнув він, а цієї секунди я почула звук, який нагадував, що хтось блює. Це була Мирослава. Вона викидала зі свого організму всі наїдки, які встигла схопити за весь вечір, на клумбу, де росли чорнобривці тітки Тані. Щоб білявка не впала її тримав Владислав.

- Та блін, Мирося, що ти таке надумала? - відпустила руда свого чоловіка та з траєкторією синусоїда подалася до неї.

- Я не знаю, - відказала вона, а потім далі продовжила очищувати свій організм від непотрібного. Мої очі відвернулися від цього та знову прикувалися до Максима. Він цієї миті дивився на мене. Наші погляди перетнулися, а після цього його вуста відкрилися:

- У мене в рюкзаку є вода.

Я очікувала зовсім не такого. У нього є вода! Просто неймовірна інформація!
Поки я незадоволено насупила губи та склала руки на грудях, то блондин вже стояв біля Мирослави та давав її воду. Я підійшла зі свого боку до компанії, щоб не викликати до себе підозр.

- Мені так дурно, що капут. Хочеться кишки виплюнути на асфальт.

- Но, не кажи такого, - промовив Максим. - Завтра цілий день буде валятися у ліжку, а у понеділок будеш, як огірочок.

- Скоріше як квашений насінник, що перележав під сонцем.

Цієї миті під'їхало червоне таксі, що викликав  блондин. На дворі зовсім стало видно. Вже панував ранок. Ніч закінчилася, а ніби п'ять хвилин тому був ще вечір, перший келих вина, погляд, руки, тепло, палкий поцілунок...

Максим, Лариса та Мирослава, яка була аж зелена, сіли до заднього сидіння автівки та поїхали. Ми з Владиславом махали їм руками, аж поки вони не зникли за рогом сусіднього будинку.

- Гарно погуляли, - проказав Владислав та обійняв мене за талію.

- Так, навіть дуже, - погодилася та стала згадувати руки Максима та нашу пристрасть, що вибухнула декілька хвилин тому…

- А ти була проти. Бачиш як все чудово пройшло. Треба тільки більше позитиву, а не бурмотіти.

- Угу...

- Зоє, що таке? - заглянув мені в очі. Владислав. Він зовсім нічого не знав. Цей хлопець навіть уявити не міг, що трапилося. Мені на очі впали солоні сльози. Тільки зараз, коли алкоголь трішки вивітрився з моєї голови, емоції стали переповнювати мене. Я стала ридати.

- Що сталося? - обійняв мене міцно хлопець та став гладити рукою по моєму чорнявому волоссю. - Тебе хтось образив? Якщо так, то я йому ноги повідриваю, вставлю сірники та скажу, що так було... Золотко, ну що таке?

Я мовчала, бо не могла знайти слів. Просто плакала. Мабуть, у цьому випадку це правильно. Мені треба виплеснути емоції, щоб потім прийти в себе.
Ми стояли на вулиці хвилин ще десять. За цей час сонце, яке вже встигло доволі високо піднятися, стало нагрівати свіже ранкове повітря. Цей день також буде спекотним. Він буде розжарювати до червоного кольору асфальт та бетонні будівлі, які неймовірно чекатимуть ночі, щоб віддати це все тепло та нарешті охолодитися.

- Підемо до квартири? - запитав Владислав.

- Так, - стала я витирати очі руками, а коли зробила це, то згадала, що вчора нафарбувала собі на очі стрілки, які уже, мабуть, розтерлися.

- Я панда? - знову роздався мій голос.

Владислав усміхнувся. Він ще сильніше притулив мене до себе та тихо відказав:

- Ти найкрасивіша панда у світі, яку я колись тільки міг побачити.