Читати книгу - "Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер"

років, завдяки неймовірно повільному метаболізму і величезній міцній броні, що оточує його м’яке тіло. Кракени оселяються там, де багато їжі або чарівне довкілля і залишаються там доти, доки їжа або енергія не за­кінчуються. Малюк у центрі архіпелагу поряд з люд­ським портом забезпечує собі не лише камуфляж, але й рясне джерело прожитку. Таким чином, там, де кракен прикріплюється до дна гігантськими присо­сками, він починає втягувати в себе міське сміття, подібно до пилососа, і переробляти його у своєму величезному шлунку на метан. Але якщо людське сміття — його порятунок, то це також і його проклін, оскільки все більш і більш високі рівні токси­нів зробили кракена безплідним, і тепер залишилося усього-навсього близько півдюжини давніх істот, що живуть в океані.

Цей кракен був найстарішим з усіх. Згідно зі ски­нутими панцирами, старий Шеллі, як маленький по­жирач сміття, був згаданий «Годинником Кракена» понад десять тисяч років тому, і був замаскований під острів у гавані Ґельсінкі в шістнадцятому століт­ті, коли місто було відоме ще як Гельсінгфорс.

За весь цей час Шеллі зробив небагато, лише їв і спав, не бачивши жодного сенсу мігрувати. Мож­ливо, у нього колись і була потреба в міграції, але з часом вона притупилася, внаслідок фільтрації від­ходів від лакофарбової фабрики, заснованої на його спині понад сто років тому. Що б там не було, Шеллі був нерухомий і зробив лише декілька викидів мета­ну з інтервалом понад п’ятдесят років. Таким чином, не було жодної причини вважати, що цей червоний колір датчика був чимось більшим, ніж пошкодже­ним контактом, і робота Холлі полягала в його ви­правленні. Це був звичайний робочий день у вигляді місії. Жодної небезпеки, жодних обмежень у часі та дуже маленький шанс зробити відкриття.

Холлі, спускаючись, повернула свої долоні за віт­ром, поки її черевики не торкнулися даху маленько­го ресторану на острові. Фактично, було два острови, з’єднаних маленьким мостом. Один був справжнім островом, а інший — здебільшого гніздом Шеллі у скелі. Холлі запустила швидку теплову перевірку і знайшла лише декілька гризунів і ділянку тепла, яке йшло від сауни, що, ймовірно, була на таймері. Вона звірилася з екраном свого шолома, щоб дізна­тися точне місце розташування датчика. Він був нижче за скелястий виступ, під водою на глибині чо­тирьох метрів.

Під водою. Ну звичайно.

Вона склала свої крила в повітрі, потім занурила ноги в Балтійське море, рухаючись по спіралі, щоб зменшити сплеск. Не те щоб люди були досить близько, щоб почути, просто про всяк випадок. Са­уна і ресторан були зачинені до восьмої, а найближчі рибалки були на материку, їхні вудки м’яко колива­лися, як ряди голих флагштоків.

Холлі зірвала газові балони із шолома, щоб змен­шити плавучість, і занурилася у воду. На екрані ви­світилося, що температура води була трохи вища за десять градусів, але мерехтливий костюм рятував її від переохолодження і навіть стиснувся, щоб ком­пенсувати невелике збільшення тиску.

— Використай мікроби, — сказав Фоулі, його го­лос здавався абсолютно чистим через навушник.

— Зникни з моєї голови, кентавре.

— Уперед. Використай мікроби.

— Я не потребую приладдя для пошуку ушко­джень. Це поряд.

Фоулі зітхнув.

— Тоді вони помруть невикористаними.

Пристрої для пошуку ушкоджень насправді були мікроорганізмами, закодованими на пошук випро­мінювання тієї самої частоти, що посилав об’єкт. Якщо ви знаєте, що треба знайти, то повідомте Фо­улі, і його мікроби знайдуть потрібне. Хоча вони дуже маленькі, але можуть подати звуковий сигнал на ваш екран, якщо ви перебуваєте за декілька мет­рів від датчика праворуч від мене.

— Добре, — простогнала Холлі. — Я б хотіла, щоб ти припинив використовувати мене як морську свинку.

Вона підняла водонепроникну стулку на рука­вичці, випускаючи хмару палаючих помаранчевих кліщів у воду. Вони на мить зібралися в купку, а по­тім помчали геть рваною стрілкою у напрямку дат­чика.

— Вони плавають, вони летять, вони ховають­ся, — сказав Фоулі, переляканий своїм власним до­сягненням. — Бог благословляє їхні крихітні серця.

Мікроби залишали палаючий помаранчевий слід, показуючи Холлі, куди плисти. Вона пірнула під го­стрий виступ, аби відшукати мікроби, що вже очищують поверхню навколо датчика.

— Зараз наближайся. Він під рукою. Скажи мені, що вони не приносять користі оперативникам.

Вони були дуже корисні, враховуючи, що капітан мала запас повітря тільки на десять хвилин.

— Шолом із зябрами був би корисніший, особли­во коли ти дізналася, що датчик був під водою.

— Але повітря тобі вистачить, — підтримував Фо­улі. — Тим більше що мікроби очищують ділянку на­вколо.

Мікроби об’їдали скелю і мох, що вкривав датчик, поки він не засяяв, як того дня, коли зійшов з конве­йєра. Щойно їхня місія була закінчена, мікроби за­мерехтіли і загинули, розпадаючись у воді з ніжним шипінням. Холлі увімкнула прожектор на шоломі, фокусуючи обидва промені на датчику. Своїм розмі­ром і формою він нагадував банан і був покритий електролітним гелем.

— Вода досить чиста завдяки Шеллі. Я отримую пристойну картинку. Холлі зменшила плавучість свого костюма на декілька ділень, щоб можна було вільно зависнути у воді.

— Добре, що ти бачиш?

— Те ж саме, що і ти, — відповів кентавр. — Дат­чик із червоним світлом, що спалахнуло. Мені треба зняти декілька свідчень, якщо ти здогадаєшся до­торкнутися до екрана.

Холлі поклала свою руку на гель так, щоб різно-спрямований датчик на її рукавичці міг синхронізу­ватися з давнім інструментом.

— Дев’ять із половиною хвилин, Фоулі, не забувай.

— Будь ласка, — захихикав кентавр. — Я можу на­лаштувати флотилію супутників за цей час.

«Може, й справді», — подумала капітан. Через свій шолом вона могла спостерігати за перевіркою систем на датчику.

— Гм, — зітхнув Фоулі через тридцять секунд.

— Гм? — повторила Холлі нервово. — Не кажи «гм», Фоулі. Я не в ладах з наукою, але не говорю «гм».

— Здається, із цим датчиком усе гаразд. Він пре­красно працює. Що означає...

— ...Те, що інші три датчики працюють зі збо­ями, — закінчила Холлі. — Так, ваша геніальносте?

— Не я проектував ці датчики, — сказав Фоулі об­ражено. — Це — старий винахід Кобой.

Холлі затремтіла, її тіло скаламутило воду навкру­ги. Її старий ворог Опал Кобой була одним із провід­них винахідників Народу, поки не вирішила, що вва­жає за краще стати злочинницею, щоб назвати себе королевою світу. Тепер вона перебувала у спеціаль­но побудованому кубі, установленому у в’язниці Ат­лантиди, і проводила час, поштою розсилаючи полі­тикам прохання і передчасні вдячності.

— Вибач, що сумнівалася відносно твого чудово­го інтелекту. Гадаю, я маю перевірити інші датчики. На