Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Перед навалою, Роман Купчинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

193
0
29.03.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Перед навалою" автора Роман Купчинський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 37
Перейти на сторінку:
в вуличку, щоб зараз-таки збиратися в дальшу дорогу.

На городі, що притикав до шляху, за плотом, стояли бужанські хлопці, обидва діди і молодиця з дітьми. Просто інстинкт, який так сильно розвинений у простолюдинів, не казав їм, як звичайно, вийти явно над дорогу і приглядатися військові. Поспиравшись на пліт, тільки заглядали на дорогу і півголосом розмовляли між собою.

— Їдемо, нема часу! — сказав Зварич до хлопців.

— Що кажете, паничу? — недочув дід Федорій.

— Кажу, що треба їхати! — повторив Зварич.

— І я так гадаю, — погодився дід. — Тільки най ті переїдуть, — показав головою на військо.

— А во, мамо, наші коні! — скрикнула дівчинка, що весь час дивилася крізь діру в плоті на військо.

— Ая, дитинко, наші, — сумно хитнула головою молодиця, вп’яливши зір на дорогу.

Зварич, що вже не дивився на військо, обернув голову і глянув на шлях. їхав обоз. Попереду тяжкі високі військові фургони, а за ними малі хлопські вози. Господареві коні йшли перші. Молоді, ясні каштани, виплекані в добрі, на легкім хлібі. Йшли бадьоро і весело, не знаючи навіть про свою долю. Як доїхали до своєї вулиці, звернули голови і хотіли скрутити так, як завсіди. Але вояк, що кермував ними, стягнув віжки і, цвігнувши батогом, підігнав їх по шляху.

— Пізнали своє обійстя, бідні, — занеслася тихим плачем молодиця.

Дід Іван весь час стояв мовчки і непорушно. Густі сиві брови, як стріха, насупились над очима, а запалі уста ще більш затиснулися. Проводив поглядом свої коні, але ні пари з уст не пустив. Тільки висунена борода нервозно рухалась і корчились пальці, затиснені на патиках плота. А як невістка заплакала, обізвався, не відриваючи очей від коней:

— Не плач, дочко… Божа воля…

— Война! — додав дід Федорій.

— Война! — повторив дід Іван і тяжко зітхнув.

Зварич, не обзиваючись, дивився ще якийсь час за кіньми, а далі помалу поплівся в сторону хати. За ним пішли хлопці, а за хлопцями діди. Вертали, як з похорону. Осталася при плоті тільки молодиця з дітьми. Цим останнім хоч і сумно чогось було, бо і мама плакала, і коні кудись поїхали, але все ж таки цікаво було дивитися: їхало військо.

Як тільки хлопці зайшли з дідами на подвір’я, як тільки зникли їм з очей вояки, зараз почалася голосніша балачка.

— І де вони його повели? — питав котрийсь.

— Хто то? Як називається ваш священик? — спитав господаря Зварич.

— Не скажу вам як, бо він не тутешній, він зі Львова. Щороку тут на літо приїжджав.

— Зі Львова?! Хто це може бути?

— Либонь, з тих, що коло митрополита.

— Ага! За що ж його могли взяти?! Може, він що такого говорив абощо?

Дід Іван розложив руками:

— Не знаю, не скажу. Але то святий чоловік! Де йому до політики… Старий вже і таки не мішався. Мені вже от вісімдесят і два, а казали, що він чи не вісімдесят ще й чотири.

Дід Федорій з дива аж покачав головою.

— Вісімдесят чотири! Таж то вже трохи нівроку й вік…

— Але це не може бути, щоб його так задурно забрали, — обізвався Склярський. Дід Федорій глипнув на нього скоса.

— Йди, дурний, а нашого за що взяли?

— То й вашого також? — здивувався дід Іван.

— Ще колись-то.

— Такі самі були чи інші?

— Ні, нашого взяли шандарі.

— Ов, зле! — покрутив головою дід Іван. А обернувшись до Зварича, спитав: — А ви, паничу, як міркуєте, за що то?

— Хіба я знаю. Кажуть, що арештують тих, які за Росією тягнули.

Дід Іван кліпнув бровами — мовляв: «Ага тепер мені вже ясно».

— Десь, певно, до Почаєва мусили їздити, та й записали їх, — а по хвилі додав з журбою в голосі: — Ой, то багато народу потерпить. З нашого села, то, може, двох-трьох ходило, але з других сіл ішли гурмами.

Зварич мимоволі всміхнувся.

— То, пане господар, не за те.

Але дід Іван не давався:

— Кажіть, не за те… Не бійтеся, шандарі мають око на таких.

— Ні! — заперечив Зварич. — Вони кажуть, що таких беруть, які зброю ховали, мапи рисували для москалів…

— Ігі! — здивувався дід. — А хто ж би вже такий був? Та й проти нашого найяснішого монарха?! Не дам віри!

Зварич не мав великої охоти переконувати старого, бо й сам не дуже вірив у те, що чув, з другої сторони, не знав, як пояснювати собі цю повінь арештів. Адже знову без ніякої причини — це було просто не до подумання.

Тут, на глухій провінції, він однако причини не довідається. Тому чимскоріш до Львова, до центру, до наших політиків!

— Пане Федорій, їдемо!? — сказав ніби з запитом у голосі.

— Про мене. Як їхати, то їхати, — відповів дід Федорій.

Господар подивився на сонце і хитнув головою.

— Жара тепер дуже. Худобину змучите і самі попрієте. Почекайте, може, з полудня…

— Ей, ні! — заперечив Зварич. — Ми легко будемо їхати. А нам, знаєте, таки треба бути ще нині у Львові.

— Ая! — погодився дід Федорій. — Воно ніби правда, що горяч, але й дороги ще кавалок. — Йду-таки запрягати, — сказав по хвилі і пішов у сторону обійстя.

Дід Іван дивився за ним услід, і вдоволена усмішка розхилила його запалі уста.

— Тримається ще добре, — сказав про свого товариша. — В таку дорогу вибрався. Але й бо хлопець був — як дубчак.

Дід Федорій не чув уже тієї похвали, але варт її був. Від самого виїзду тримався бадьоро, наче помолодів. Може, старому видалось, що він знову в війську, а Зварич його старшина?!..

За Федорієм потюпав на обійстя і господар, а хлопці остались біля хати.

— Добрий чоловік той старий, — сказав Зварич.

— А такий виглядав спочатку непривітний, — додав Склярський.

— Ти би інакший був, якби тобі коні забрали?! — сказав Саган.

— Та й то правда… Але як старі один за другим ходять.

— Може, й ми так будемо, як вернемо з війни, — всміхнувся задумливо Зварич.

Хлопці й собі всміхнулися, і вже не перший раз відчули, що вони творять якесь спеціальне товариство, зв’язане чимсь новим, чимсь невідомим.

Надійшла молодиця з дітьми. Заплакані очі спустила додолу і хотіла мовчки минути хлопців.

— Поїхали вже? — спитав Зварич.

Кивнула головою і тихо відповіла:

— Поїхали… Бодай їх світ не знав.

— А за що ж його взяли, не знаєте?

— Та знаю вже. Говорили он там. Кажуть, москофіль чи як.

— Москофіль! — протягнув голосом Склярський. — То так, як і наш.

— Який він, люди добрі, москофіль!? — боронила молодиця. — Так красно правив і людей сповідав, і нікому злого слова не

1 ... 6 7 8 ... 37
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перед навалою, Роман Купчинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Перед навалою, Роман Купчинський"