Читати книгу - "Хрест із сапфірами"

Втім, коли Валантен увійшов до вітальні, то відразу переконався в тому, що основного гостя наразі немає. Зате були всі інші зірки невеликої вечірки. Був англійський посол лорд Гелловвей, дратівливий старий з темним, схожим на зморщене яблуко обличчям та блакитною стрічкою ордену Підв’язки. Була леді Гелловвей — худа дама зі срібною головою та нервовим гордовитим обличчям. Була їхня донька леді Маргарет Грем — дівчина з блідим личком ельфа та мідним волоссям. Була герцогиня Мон-сен-Мішель, чорноока й пишна, та дві її доньки, також чорноокі та пишні. Був доктор Сімон, типовий французький учений, в окулярах та з гострою каштановою борідкою. Його лоб прорізали паралельні зморшки — розплата за зарозумілість, тому що вони утворюються через звичку піднімати брови. Був отець Бравн з Кобхоул у графстві Ессекс, Валантен познайомився з ним недавно в Англії. Господар помітив, можливо, з дещо більшою зацікавленістю, високого чоловіка в військовій формі, котрий вклонився Гелловвеям, які зустріли його не надто привітно, і тепер прямував до нього. Це був О’Брайєн, майор французького Іноземного легіону — худий чванливий чоловік, гладко поголений, темноволосий та блакитноокий, та, що природно для славного полку, відомого блискучими поразками, — водночас і зухвалий, і меланхолійний на вигляд. Ірландський дворянин, він з дитинства був знайомий з родиною Гелловвеїв, особливо з Маргарет Грем. Батьківщину він залишив після якоїсь історії з боргами й тепер демонстрував зневагу до англійського етикету, красуючись шаблею та шпорами. На його поклін леді та лорд Гелловвей відповіли стриманим кивком, а леді Маргарет відвела очі.

Однак і самі ці люди, і їхні взаємини не надто зворушували Валантена. В кожному разі не заради них він організував урочистий обід. З особливою нетерпеливістю господар чекав на всесвітньо-відому людину, з котрою потоваришував під час однієї зі своїх тріумфальних поїздок у Сполучені Штати. Це був Джуліус К. Брейн, мультимільйонер, чиї колосальні, інколи приголомшливі пожертви на користь малих релігійних спільнот не раз були нагодою для дотепности та славослів’я американських та англійських газетярів. Ніхто до ладу не розумів, чи Брейн атеїст чи мормон або ж прихильник християнської науки — він був готовий наповнити дзвінкими монетами будь-який посуд, лишень аби цей посуд був новий. Між іншим, Брейн чекав, чи не з’явиться врешті в Америці свій Шекспір, чекав настільки терпеливо, наскільки й марно. Він захоплювався Волтоном Вітменом, але вважав, що Льюк Теннер з міста Парижа в Пенсильванії прогресивніший у порівнянні з ним. Йому подобалося все, що здавалося прогресивним. Таким вважав і Валантена. Та він помилявся.

Поява Джуліуса Брейна була грізною та вагомою, як дзвін обіднього гонга. В багатія була рідкісна якість — його присутність помічали не менше, аніж його відсутність. Це був великий чоловік, огрядний та високий, одягнений у фрак, суцільну чорноту котрого не порушували навіть ланцюжок для годинника або ж перстень. Сиве волосся було гладко зачесане назад, як у німця; його червоне обличчя, сердите та простодушне, здавалось би просто дитячим, якби не один-єдиний темний пучок під нижньою губою, в котрому було щось театральне й навіть мефістофельське. Втім, у вітальні недовго роздивлялися знаменитого американця. Запізнення господаря вже порушило хід вечора, і леді Гелловвей, підхопивши Брейна під руку, відвела його без зволікання в їдальню.

Подружжя Гелловвей на все дивилося доволі благодушно й поблажливо, та вони мали причину для занепокоєння. Лорду дуже не хотілося, щоб його донька заговорила з цим пройдисвітом О’Браєном, однак вона пройшла в їдальню в товаристві доктора Сімона. І все-таки старий лорд відчував занепокоєння й поводився майже грубо. Під час обіду ще зберігав дипломатичну гідність. Та коли настав час для сигар і троє молодших чоловіків — доктор Сімон, священик Бравн та ненависний О’Брайєн, вигнанець в іноземному мундирі, — кудись зникли — чи то побалакати з дамами, чи то покурити в оранжереї, — британський дипломат почав поводитися цілком недипломатично. Йому не давала спокою думка, що, можливо, негідник О’Брайєн десь щось нашіптує Маргарет. Його, лорда Гелловвея, залишили пити каву в товаристві Брейна, янкі, котрий втратив рештки розуму й вірить в усіх богів, і Валантена, сухаря-француза, котрий ні в що не вірить! Нехай би вже сперечалися між собою скільки влізе, та в нього немає з ними нічого спільного. Минув якийсь час, і коли «прогресивна» суперечка зайшла в глухий кут, лорд встав і пішов шукати вітальню. Він проблукав довгими коридорами хвилин шість, а може, й вісім, поки врешті не почув високий повчальний голос доктора, потім — нудний — священика, а після цього — загальний сміх. От і вони, подумав він і тихо вилаявся, і ці також сперечаються про «науку та релігію»… Та, відчинивши двері у вітальню, він помітив лише одне: там не було ні майора О’Брайєна, ні леді Маргарет також не було.

Лорд мерщій вискочив з вітальні, помчав коридорами. Прагнення захистити доньку від ірландсько-алжирського авантюриста оволоділо ним, як маніяком. По дорозі в задню частину будинку, де розташований кабінет Валантена, він, на свій подив, побачив доньку, котра пробігла повз нього з презирливою гримаскою на блідому обличчі. Нова загадка! Якби вона була щойно з О’Брайєном, то куди він подівся? Якщо ж ні, то де вона була? Весь у полоні ревнивої старечої підозрілости, він навмання пробирався неосвітленими коридорами й урешті-решт натрапив на вихід, котрий був призначений для прислуги. Кривий ятаган місяця розірвав і розметав клапті хмар. Сріблясте світло заливало всі закутки саду. Через галявинку, до входу в кабінет, великими кроками прямував високий чоловік у синьому. Відблиск місяця на розпізнавальних знаках мундира викрив у ньому майора О’Брайєна.

Він увійшов у будинок, залишивши водночас розлюченого та розгубленого лорда Гелловвея. Синьо-сріблястий сад, схожий на театральну сцену, дратував його крихкою чарівністю, нестерпною для грубуватої владности. Сила й грація цього ірландця бісили його, ніби він не батько Маргарет, а суперник офіцера. Місячне сяйво доводило до несамовитости. Лорда ніби з допомогою чарів заманили в сад трубадурів, у казкову країну Ватто, і, щоб потоком слів розвіяти ніжний дурман, він енергійно рушив услід за ворогом. При цьому спіткнувся чи то через дерево, чи то через камінь у траві й нахилився, спочатку з роздратуванням, потім — із зацікавленням. Ще через мить місяць і високі тополі стали свідками вражаючого видовища: підстаркуватий англійський дипломат щосили біг, стрясаючи повітря відчайдушними криками.

На хриплі грики в дверях кабінету з’явилося бліде обличчя лікаря Сімона — відблиск на скельцях окулярів, стривожена брова — і він почув перші членороздільні слова:

— В саду труп… увесь в крові! — вигукнув