Читати книгу - "Чому люди тупі? Психологія дурості"

♦  Як усе ж пояснити їхню живучість? Може, еволюція створила їм переваги?

Імовірно, щось у поведінці приматів і в поведінці чоловічого домінування, з усіма цими владними іграми, щоб дістатися вершини, відіграло роль в увіковіченні мудів, що вважають себе вищими за інших. Але я не думаю, що ці фактори відіграли вирішальну роль в розвитку цивілізації та інституцій, структура яких дозволяє стримувати мудів.

У культурі, де панує індивідуалізм, як у США, вони створюють більше проблем.

♦  Що з ними робити? Чи можна їх змінити?

Я думаю, що вони можуть змінюватися, проте краще в це не втручатися. Трапляється, що мудя тримають в компанії, бо він приносить гроші, наприклад, або академічний престиж. Роберт Саттон мав рацію зі своїм гаслом «жодного мудя»[24], але досягти цього не завжди можливо. Тому треба шукати способи їх знешкодити, єдиним фронтом, тому що муді досягають свого, налаштовуючи людей одне проти одного. Це значно простіше в маленьких групах, ніж у політичному контексті. Але суспільство здатне зробити багато, щоб зменшити кількість мудів, хоч це й важко, бо в них дуже добре виходить ставати нам поперек дороги!

♦  А муді в сім’ї?

Це водночас дуже банальна і дуже делікатна ситуація. Часто ми намагаємось ізолювати мудя. Трапляється, що жінка не може чи не хоче розлучитися з мудем, але докладає зусиль, щоб максимально уникати його, зменшити контакти з ним. Нерідко цим і обмежується вибір засобів для збереження нашого психічного здоров’я…

♦  Чи можна сказати, що муді почуваються щасливішими, ніж пересічна людина?

Хороше запитання! Платон і Аристотель розвинули об’єктивне бачення щастя: діяти справедливо. А цього мудь не робить! До того ж його стосунки з людьми нікудишні. Утім, визнає він це чи ні — часто ні — мудь може бути щасливішим за пересічну людину через суб’єктивніше бачення щастя, власне, задоволення, що сприймається як щастя. Мудь задоволений собою, коли він отримує те, що хоче: увагу, славу, гроші, владу, престиж — усе, на що він, на його думку, має право. Але часто йому вдається зберегти своє відчуття вищості тільки ціною величезного напруження. Хоч який мастак у цій грі, а він у ній справжній геній, мудь змушений завжди бути найхитрішим і тримати фронт проти всіх, без винятків, навіть у буденних контактах. У собак чи горил альфа-самець часто вмирає молодим унаслідок стресу через необхідність постійно стежити за суперниками. Навіть якщо мудь суб’єктивно вважає своє життя щасливим, хочеться сказати йому: «Чуєш, приятелю, коли б ти був хоч трохи поступливішим, то жив би спокійніше!»

♦  А чи не приховуємо ми таємну заздрість до мудів?

Не думаю. До того, хто викликає в нас відразу, можна відчувати безсилля, прикрість, обурення. Як можна таким бути? Суперництва немає в цій гамі почуттів. Але коли муді досягають успіху, ми можемо відчувати ревнощі: «То треба бути мудем, щоб досягти слави? Я б теж так міг! Але йому першому прийшла ця думка, він устиг раніше». Якщо сам почуваєшся трохи мудем, можна оцінити його техніку по-знавецькому. Але це те саме, що й коли перестріваєш мудя на дорозі, — переважає, зрештою, зневага.

♦  А ми можемо відчувати до мудя вдячність хоча б за те, що він показує нам, що ми варті більше за нього?

Навіть якщо ми навчимося давати собі з ними раду, я не думаю, що можна відчувати вдячність до мудів, хіба що вони зрештою визнають нашу цінність як людських істот. Можна радіти з того, що краще їх розумієш і краще управляєшся з ними, це те, що я відчував, коли закінчив свою книжку. Проте я не відчуваю до них вдячності, бо вони роблять погані речі з поганих причин, зовсім не зважаючи на мене. Вони завдають забагато прикрощів і проблем. Наприкінці дня я часом думаю, що сьогодні правильно відповів їм чи дав відсіч, та це було не з власної волі: я волів би з ними не перетинатися!

♦  2016 року ви присвятили книжку загрозам у разі обрання Дональда Трампа. Ви його вважаєте граничним мудем чи він розумніший?

Так, Дональд Трамп — граничний мудь, гіпермудь, коли хочте. Я розумію під цим мудя, що не має собі рівних, оволодіння мистецтвом мудизму якого навіює водночас повагу і захоплення. Муді зазвичай змушені змагатися за звання «головний мудь» чи «король мудів», однак більшості далеко до Трампа з його настійливим мудизмом (відомий виняток — Кім Чен Ин у Північній Кореї). Ті, кому вдається наблизитись до нього, як Крісу Крісті, губернатору штату Нью-Джерсі, часто зрештою стають поступливішими.

♦  Чи траплялися муді поміж знаменитих філософів?

Кумедно, але я писав про Жан-Жака Руссо, чиї роздуми про себелюбство вельми важливі для розуміння почуттів мудя й динаміки руйнування, до якого вони призводять. Але сам Руссо покинув своїх численних дітей і, як я розумію, фактично купив дванадцятирічну дівчинку й поселив в окремому будиночку, щоб отримувати сексуальні послуги… Попри свій геній, він аж надто скидається на мудя в деяких речах!

♦  Муді привітали вас із виходом книжки про них?

Так, читачі писали мені: «Дякую за цю книжку, мені її подарували діти, і я, без сумніву, мудь». Їхні коментарі були завжди люб’язні: «Браво, вправно написано…» Але визнати, що це змінить їхнє життя і вони поводитимуться інакше, аж ніяк не можна. Що ж до мудів поміж моїх знайомих, я не знаю, чи вони читали: я намагаюсь обмежити спілкування з ними!

Бесіду вів Жан-Франсуа Марміон

Від дурниці до ахінеї

Паскаль Анжель, філософ і керівник навчально-методичної роботи у Вищій школі соціальних наук

Як класифікувати різноманітні форми глупства: ідіот, кретин, нетяма, тупак, глупак, імбецил, дебіл, нездара і — найвища кваліфікація — дурень? Чи всі вони означають те саме? Може, «тупий» — це вид, а всі решта — його підвиди? Або «дурень», який французькою, схоже, заміняє решту. Чи можна взагалі визначити глупоту, коли її категорії такі розмиті, часто зведені до звичайних образ, і неможливо визначити, чи мають вони