Читати книгу - "Мисливці за головами"

виявивши, що багато сліпих стає прекрасними музикантами, а деякі аутисти можуть добувати в думці квадратні корені, роблять висновки, буцімто будь-яка неповноцінність — це приховане благо. По-перше, це маячня. По-друге, я не те щоб карлик, я лишень трохи нижче середнього зросту. По-третє, більше сімдесяти відсотків людей вищого соціального прошарку мають зріст вище середнього по своїй країні. Високий зріст також напряму корелює з інтелектом, рівнем статків та рейтингом у суспільній думці. Коли я пропоную людину на керівну посаду в економіці, зріст для мене — один з найголовніших критеріїв. Високий зріст передбачає повагу, довіру та авторитет. Високі люди — помітні, вони не можуть сховатися, вони як щогли, з яких вітром здуває будь-який бруд, вони можуть спокійно стояти там, де стоять. А коротуни снують у каламутній воді біля самого дна, у них є потаємний план, своя програма, головне в якій те, що ти — коротун.

Нісенітниця, звісно, але коли я обираю кандидата, я керуюся не тим, що даний суб’єкт буде краще працювати, а тим, що він більше сподобається клієнтам. Я знаходжу для них світлу голову, що сидить на такому тілі, яке б їх влаштовувало. Судити про перше самі вони не в змозі, зате друге бачать на власні очі. Так само, як багатенькі так звані поціновувачі на вернісажах Діани — їм не вистачає знань оцінити портрет. Зате вони в змозі прочитати підпис художника. У світі безліч людей, які платять шалені гроші за погані картини гарних художників. І за посередні голови на високих тілах.

Я їхав на новому «вольво-880» вгору звивистою дорогою, що вела до нашого нового і занадто дорогого будинку в районі Воксенколлен. Я купив його, бо коли ми його дивилися, у Діани було страдницьке обличчя. Жилки на лобі, які проступали, коли ми кохалися, поголубішали й запульсували над мигдалеподібними очима. Вона підняла праву руку і прибрала пасмо короткого, гарного, солом’яного кольору волосся за праве вухо, начебто щоб краще чути, щоб вслухатися і перевірити, чи не обманюють її очі: що це саме той будинок, який вона шукала. І я зрозумів її без жодного слова. І навіть коли вогонь у її очах згас, після того, як агент сказав, що їм уже запропоновано на півтора мільйона більше від заявленої вартості, я знав, що мушу купити їй цей будинок. Оскільки тільки через таку жертву я можу спокутувати те, що відмовив її народжувати дитину. Вже не пам’ятаю, які аргументи я наводив на користь аборту, та всі вони були фальшивими. А правда була в тому, що якщо ми з нею насправді займемо усі триста шалено дорогих метрів, місця для дитини тут уже не буде. Точніше, тут не буде місця для мене і дитини одночасно. Адже я знав Діану. Вона, на відміну від мене, патологічний однолюб. Я зненавидів би цю дитину з першого дня. Замість цього я запропонував їй іншу ниву. Будинок. І галерею.

Я звернув на під’їзну доріжку. Камера гаража розпізнала машину здалеку, і ворота відчинилися автоматично. «Вольво» ковзнув у прохолодні сутінки, і двигун полегшено зітхнув, коли двері гаража безшумно опустилися за спиною. Я вийшов в одні з бічних дверей і попрямував доріжкою, вимощеною пласкими каменями, до будинку. Це була розкішна будівля, зведена у 1937 році Уве Бангом, функціоналістом, який, однак, вважав, що естетика важливіша за витрати, і в цьому розумінні був з Діаною спорідненою душею.

Я часто думав, що ми могли б продати будинок і переїхати у житло, яке було б скромнішим, повсякденнішим, зручнішим, врешті-решт. Але щоразу, приходячи додому, коли, як от зараз, низьке вечірнє сонце окреслює силуети дерев, малює їх світлом і тінню на фоні далекого лісу кольору червоного золота, я розумію, що це неможливо. Я не можу зупинитися. Просто-напросто я кохаю її і не можу інакше. А звідси — усе: дім, галерея, що відбирає усі гроші, дорогі докази мого кохання, яким вона не знаходить застосування, і стиль життя, на який у нас не вистачає коштів. Усе заради того, аби заглушити її тугу.

Я зачинив за собою двері, скинув туфлі і відімкнув сигналізацію за двадцять секунд до того, як спрацював би сигнал на пульті у «Триполісі». Ми з Діаною довго обговорювали пароль, перш ніж дійшли згоди. Вона пропонувала слово «ДЕМІЕН», на честь її улюбленого художника Деміена Хьорста, але я вважав, що це таємне ім’я її ненародженої дитини, і тому наполіг на випадковому сполученні слів та цифр, щоб складніше було підібрати. І вона поступилася. Як завжди, коли я проявляв жорсткість у відповідь на жорсткість. Або у відповідь на м’якість. Тому що Діана була м’якою. Не слабкою, але м’якою та піддатливою. Як глина, на якій найменше натискання лишає відбиток. І цікаво те, що чим більше вона відступала, тим сильнішою робилася. І тим слабшим ставав я. Тож урешті-решт вона височіла наді мною гігантським янголом, хмарою моєї провини, мого обов’язку і мого нечистого сумління. І скільки б я не горбився, скільки б голів не вполював, скільки б не нагріб бонусів з центрального офісу, цього у будь-якому разі було замало.

Я піднявся сходами у вітальню і на кухню, стягнув із себе краватку, відчинив вбудований холодильник «Саб-Зіро» і дістав звідти пляшку «Сан-Мігеля». Не традиційного «Еспешіал», а «1516», суперм’якого пива, якому Діана надавала перевагу тому, що воно вариться з чистого ячменю. З вікна вітальні я поглянув на сад, гараж та околиці — Осло, фіорд, Скагеррак, Німеччина, світ, — і тут виявилося, що я вже спорожнив усю пляшку.

Я узяв ще одну і пішов униз, перевдягтися до вернісажу. Проходячи повз Заборонену кімнату, я помітив, що двері трохи прочинено. Я відчинив їх ширше і побачив, що Діана поклала свіжі квіти до маленької кам’яної статуетки на низькому, схожому на вівтар столику біля вікна. Окрім столика, у кімнаті меблів не було, а кам’яна статуетка зображувала немовля-ченця з блаженною посмішкою Будди. Поряд з квітами лежали крихітні пінетки та жовте брязкальце.

Я увійшов, ковтнув пива, сів навпочіпки і провів пальцями по гладенькій маківці кам’яної фігурки. Це був міцуко-дзідзо, персонаж, який у японській традиції оберігає убитих в утробі немовлят, «міцуко» — «водяних немовлят». Я сам і привіз статуетку з Японії, де невдало пополював за головами у Токіо. Це були перші місяці після аборту, Діана і досі ходила пригнічена, і я подумав, що, можливо, її це втішить. Англійська мова продавця не дозволяла зрозуміти усі нюанси, але японська ідея начебто полягає у тому, що коли плід