Читати книгу - "Вафельне серце"

— Ні, знаєш, я ніколи йому її не давала. А мама вдома? Може, й вона щось хотіла б сказати?

Лена опустилася навколішки. Наостанці Вера Югансен повідомила, що привезе його з собою о п’ятій годині, щоб ми його побачили. Тоді буде легше вирішити.

Лена поклала слухавку й сиділа, втупивши очі поперед себе.

— Трілле, твій тато пісяє надворі?

— Вкрай рідко.

Лена лягла долілиць і заходилася стукати головою об підлогу.

— Хай йому грець! Що сказати мамі?

Це ми швидко з’ясували, оскільки відразу після Лениних слів наші двері з шумом-скрипом широко відчинилися і в кімнату зайшла Ленина мама з запискою в руці й розпашілими щоками. Вона була викапана Лена.

— Лено Лід! Що це таке?

Лена, лежачи на підлозі, не ворушилася.

— Відповідай! Ти зовсім з глузду з’їхала?

Я помітив, що Лені майже не було чого казати.

— Вона трохи підганяє події, — пояснив я.

На щастя, Ленина мама звикла бути Лениною мамою, тож від такого вибрику з нею не стався напад. Я дивився на неї й думав, що, мабуть, багато хто хотів би з нею одружитися. Вона має в носі срібну кульку.

— Я більше ніколи так не робитиму, — пообіцяла Лена, лежачи на підлозі.

Її мама також опустилася на підлогу. Так заведено в цьому домі.

— Ну от. Я зірвала це оголошення, перш ніж хтось побачив, що там написано, — усміхнулась вона.

Я зрозумів, що знов якось маю допомогти.

— Вера Югансен привезе одного о п'ятій годині.

Ціле пообіддя Ленина мама телефонувала Вері Югансен. Ніхто не брав слухавки. Часу лишалося все менше й менше. За чверть до п’ятої ми всі втрьох сиділи за кухняним столом і чекали. Хвилинна стрілка добиралася до цифри 12, поділка за поділкою.

— Я не дуже в це вірю, — сказала Ленина мама.

Аж тут подзвонили в двері.

На східцях, схиливши голову набік, стояла усміхнена Вера Югансен у червоній блузці. Ми намагалися дивитися проз неї. Ніхто з нас не бачив ніякого тата, але ж хтозна. Може, він пісяв за рогом.

— Добридень, — привіталася мама.

— Добридень, добридень! Авжеж, вам, певно, вже уривається терпець побачити того, з ким я приїхала! — майже крикнула Вера.

Ленина мама спробувала всміхнутися. То вийшло кепсько.

— Ми, власне, передумали, — затинаючись, промовила Лена, однак Вера Югансен уже метнулася до свого авта. Начебто незручно зупиняти таких пань.

Утім, Лену також тепер негарно було зупиняти. Вона зістрибнула на східці й перегнала Веру.

— Ми не хочемо його, чуєте? Вони повинні пісяти в хаті!

І саме тієї миті, як вона це сказала, ми почули якийсь трохи писклявий, слабенький дзявкіт з авта. У вікні показалась цуценяча голівка.

— Собака? — пошепки пролепетала Лена.

— Так, — Вера Югансен наморщила брови. — Хіба ти не собаку хотіла мати?

Лена кілька разів розтуляла рота.

— Ні, мені б хотілося мати…

— Шиншилу! — гукнула її мама від дверей.

Цуценя, що привезла Вера Югансен, було гарніше за шиншилу. Лена залюбки лишила б його собі, але її мама сказала, що всьому є межа.

Після всього Лениній мамі довелося лагодити мотоцикл цілу годину, щоб оговтатися. Ми з Леною сиділи на пральній машині й дивилися на неї. Часом вона просила нас подати якийсь інструмент. А так усе було цілком спокійно.

— З цим не жартують — отак навмання повісити оголошення, — врешті-решт сказала вона. — Ти, Лено, думала головою, чим це могло закінчитися?

Я подумки перебрав усіх молодих чоловіків, що купували в Буді.

— До того ж у нас навіть місця немає для тата, — правила далі мама з-під мотоцикла.

Лена з цим не погодилася. Можна прибрати в підвалі.

— Поки що нам вистачає чоловіків. У нас є Трілле, — підсумувала мама.

Саме це здалося Лені найбезглуздішим з усього, що вона коли-небудь чула.

— Таж Трілле не чоловік!

— А хто ж тоді? — спитав я.

— Ти сусід.

Безперечно, подумав я, хоч мені дуже хотілося почути, що я її найкращий друг.

Як дідусь і бабуня розважалися в Крихті-Матильді

Майже всі дорослі нашої місцевості співали в змішаному хорі. Змішаний хор, як казав тато, — це хор, де всі змішуються: і ті, що вміють співати, і ті, що не вміють. Тато диригує хором і намагається змусити всіх хористів співати якомога краще. Влітку відбувається пісенне свято. Тоді наш змішаний хор їде з міста на зустріч із іншими змішаними хорами. І тоді вони всі змішуються в хор і співають упродовж усього свята. Пісенне свято — то така втіха, що весь наш змішаний хор ще за багато тижнів до нього живе в передчутті радості.

Ми, діти, також звикли радіти пісенному святу, оскільки тоді нікого з дорослих, окрім дідуся, немає вдома, і мамі доводиться оголошувати у Крихті-Матильді надзвичайний стан. Цього літа виходило дуже кепсько: раптом з’ясувалося, що і Мінна, й Маґнус мають їхати в табір саме в той час, на який випадає свято. На бухті лишалися тільки ми, найменші, та дідусь.

— Ну й буде гармидер, — хихикнув дідусь, як дізнався про це.

— Любий Ларсе, в мене душа не на місці, — пожалілася мама, не уявляючи, як їй пережити це пісенне свято і не хвилюватися, що ми щось устругнемо, поки їх не буде вдома. Зате Лена, здавалось, була в захваті. Мовляв, нехай дідусь і за нею наглядає.

— Ваше щастя, що ви співаєте, як скрипуча ворона! — сказала вона йому, коли зі своєю мамою прийшла увечері напередодні пісенного свята, щоб усім гуртом обговорити правила поведінки.

Вечір видався довгий. Коли дорослі нудно й детально напучували Лену, Крелле і мене слухатися і не влаштовувати канатних доріг, поки їх не буде, дідусь чекав своєї черги.

— Діти повинні вдівати рятувальні жилети на морі й шоломи, як їздитимуть на велосипедах. Хліб у морозилці. Номер нашого мобільника висить над телефоном…

Мама все говорила й говорила. Дідусь усе кивав і кивав головою.

— … і, любий Ларсе, щоб ніхто з ваших малих онуків із Крихти-Матильди чи сусідів не сідав у ящик мопеда, — закінчила вона, та дідусь більше не кивав головою, і можу присягнути, що я побачив, як він скрутив у себе за спиною дулю.

Наступного ранку — було п’ять хвилин по дев’ятій — у вікно заглянуло сонце й залоскотало мені носа. До моєї кімнати долинав запах вареної риби й кави. Дідусів запах! Я подивився на ясно-блакитне море з маленькими хвильками і збіг донизу. Крелла з Леною вже сиділи в