Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Швидко ж вони, - ледве вимовляю на видиху, поки серце боляче стискається. – Ми можемо підійти?

- А зараз ми що, на твою думку, робимо? – кидає глузливо. Не поділяю його веселощів, але плетуся слідом.

- Ти пересів на тачку і почав їздити, як бабця? Чому так довго? – випалює той самий чоловік, та я зовсім на нього не зважаю, дівчина швидкими кроками йде за Гермесом, який почав тягнути її в мою сторону з гучним пирханням.

- Все готово? – чую збоку голос Адама, коли кінь підходить впритул. Відпускаю руку хлопця та міцно обіймаю тварину за шию, зариваючи руки у гладку гриву.

- А він у тебе з характером. Мене катати відмовився, - голос дівчини мене лише дратує. Він неохоче до себе підпускає навіть працівників. Я й так хвилювалася, коли Адам привів Ніку, адже була невпевнена, що він дозволить його осідлати, але ніякого опору не зустріла. А тепер йому звикати до нових людей…

- Каміло, заведи коня до стайні. Ще встигнеш натискатися. У нас мало часу.

- Для чого?

- Давай швиденько, підійдеш до офісу, - ігнорує моє запитання та йде відчиняти браму. Перехоплюю поводи та веду Гермеса до виходу.

   Дівчина виходить слідом та підхоплює незнайомого чоловіка під руку. Вони йдуть з Адамом у напрямку офісної частини комплексу, поки я можу лише невтямки кліпати та дивитися їм услід. Заводжу Гермеса до його стійла, ще раз погладжуючи його мордочку, та швидко йду у тому ж напрямку, що й Адам та незнайомці.

   Увійшовши до кабінету, бачу усіх за столом з розкладеними паперами. Адам підіймається, відсовуючи для мене стілець поруч, та знову сідає, підштовхуючи до мене декілька скріплених паперів і ручку.

- Підписуй.

- Що це? – переводжу на нього погляд.

- Контракт на довічне рабство. Тепер до скону виконуватимеш усі мої примхи.

- Адаме, ти що, нічого їй не сказав? Прочитай, - дівчина звертається уже до мене, поки чоловік поруч з нею нудьгуючим поглядом блукає по стінах кабінету.

   Опускаю погляд на папери та швидко пробігаюся очима по змісту. Ні… Не може бути. Це якась помилка.

- Договір дарування? І хто такий Лагода Владислав Андрійович?

- Упс, забув вас познайомити. Мій друг Влад і його дівчина Іра, вона нотаріус. Усе законно. Підписуй, поки вони не передумали і не захапали твого улюбленця.

- Як ви це провернули?

- Все тобі треба знати. Трохи пограли з твоїми старими в «Ілюзію обману»[1]. Мені вони його навряд чи продали б.

- Ну, це твій хлопець усе придумав, - Влад махає рукою в сторону Адама. – Таких коней зазвичай віддають з аукціонів. Нам потрібно було перехопити його раніше. Тому, аби відвести підозри, зателефонували декільком власникам коней, яких тут утримують, як зацікавлені покупці, а тоді й до твого татуся. Та він підклав нам свиню – продавати тварину категорично відмовився. Та й не він виявився власником, а твоя мамця. Взяли курс на неї. Вона ж погодилася без вагань, навіть із запропонованою ціною не сперечалася. Дві години тому ми зустрілися на цьому ж місці, так би сказати, оглянути товар…

- Досить базікати. Камі, підписуй! – Адам починає нервувати.

- Чому батько відмовився його продавати? Він сам сказав, що це зробить, якщо я піду.

- Тебе серйозно зараз цікавить саме це?

- Не тільки. Сума. Це величезні гроші, - я навіть спочатку не зрозуміла, що семизначне число – це «вартість предмету дарування».

- А я казав тобі оформлювати усе на себе! Але ж тебе хрін перепреш, коли ти щось там собі  вирішив!

   - Каміло, - ігнорує репліку друга та притискає поглядом до спинки стільця, - якщо ти зараз же цього не зробиш, я навчуся підробляти твій підпис і він все одно буде на цих паперах.

    Господи… Підписую усі документи, які мені підсовує Іра, але досі не усвідомлюю того, що трапилося. Дівчина згрібає частину паперів та підіймається.

- Ірко, пішли святкувати! Сьогодні я купив цілого коня! Ще й подарувати встиг! Ти більше ніде не зустрінеш такого крутого хлопця!

- Саме тому я постійну гребуся у твоїх паперах.

   Адам проводить їх до дверей, дякує та прощається, поки я застигла в одній позі. Повірити не можу… Ніхто за усе життя не робив для мене стільки, як Адам за такий короткий проміжок часу. І справа не лише у матеріальному, а в тому, що він змушує мене відкривати у собі нові сторони і бачити світ за тими межами, якими була оточена стільки років. Олеся була права: я навіть уявити не могла, наскільки мені пощастило. І всіма силами я намагатимусь бути вартою кохання найкращого у світі чоловіка.

- Ти чому плачеш? – Адам присідає біля моїх ніг, підіймає обличчя долоня та витирає вологі сліди пальцями. Я й не помітила, що реву.

- Дякую, - обхоплюю міцну шию та ховаю обличчя на його плечі. – Не лише за Гермеса. За те, що з’явився у моєму житті та змусив його змінити. Я кохаю тебе і не впевнена, що колись настане день, коли я зможу сказати інакше.

- Більшого мені і не треба, Клементинко. Просто будь моєю та зі мною і я для тебе Еверест поставлю догори дригом, якщо попросиш.

- Ви ще довго? – до кабінету зазирає Микола. – Автобус уже під’їхав.

    Синхронно з Адамом підіймаємося та прямуємо до виходу. Я знову хвилююся. У мене немає багатого досвіду спілкування з дітьми. На навчанні нас попередили, що це будуть не просто діти, котрі опинилися без батьківської опіки, а й мають фізичні особливості або розлади нервової системи. Всього їх буде шестеро.

   Поки ми з Адамом виходимо на вулицю, четверо інструкторів уже спілкуються з дітьми. Поблизу, очевидно, опікуна стоїть ще одна дівчинка років десяти з явним ДЦП. Та ще однієї дитини я не бачу. Адам без вагань підходить ближче, присідає біля неї навпочіпки та заводить якийсь монолог. Тоді підхоплює її на руки, повертає голову в мою сторону, шле повітряний поцілунок та йде у сторону стайні.

   Чоловік, який приїхав з дітьми, зазирає до автобуса і схиляється над передніми сидіннями. Підходжу ближче.