Книги Українською Мовою » 💙 Сучасний любовний роман » Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова 📚 - Українською

Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

292
0
31.12.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Моя ніжна крутихвістка" автора Марина Тітова. Жанр книги: 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 82
Перейти на сторінку:
36. Ю. Нічим дихати.

Визнавати, що ти неправа — жінці важко. Але я намагаюся. Чесно! Принаймні, вдаю, що визнаю. Бо хоч не довіряю і не оправдовую Яра, але прагну його розуміти. І це прагнення рятує.

Ми зустрічаємося вже місяць. Він не дозволяє собі нічого непристойного зі мною, на все, навіть на обійми, питає дозвіл. В розмовах ми відверті, але в душу не лізимо одна одному. Мені з ним комфортно і цікаво. Колишні страхи відлетіли кудись в минуле, а які з'являються — тих Ярослав швидко приборкує, від чого мені стає легко на душі і я забуваю, як це — страждати. Депресійний стан більше не асоціюється зі мною. Музика з талановитих вуст лікує мою душу. В цілому, все напрочуд помірно та збалансовано. Я б сказала, загалом ідеально.

Однак, все руйнують деякі моменти нестабільності мого хлопця. І я відчуваю, що є щось таке, про що він замовчує. Ось підозри і не дають спати глибоким й спокійним сном.

А невже нічого підозрілого немає в тому, що мінімум раз в тиждень Яр обов'язково відміняє наші побачення? А те, що часто не відповідає на дзвінки? І все б нічого, але частіше за все я безуспішно телефоную йому двічі чи тричі ввечері чи у вихідні. В нього завжди на все знаходяться потім логічні пояснення, проте... Знаючи, що він мешкає зі своєю кумою і її дитиною, що я маю думати?

Навіть познайомившись з нею, сумніви не поквапилися щезнути. А все тому, що хоч якби ця Христя не намагалася втертися мені в довіру, як не усміхалася, подібно навченій дресирувальником мавпочці, як не була привітна, — втім на криводушність в мене бездоганне чуття. Та й я не сліпа, аби не помітити переглядки між кумами. Те, що в них є якийсь секрет — було очевидно. Навіть милість Павлика не змусила мене перемкнути уваги від них.

І тепер, від минулого тижня, коли сталася наша сумісна прогулянка, мене роздирають велетинські докори сумління. З одного боку — я хочу вірити, що немає причин для хвилювань і мій принц все ж таки ідеальний, але з іншого — вірогідні знаки долі ніби кричать мені про обачність.

Наприклад, в минулі вихідні, коли Ярослав знову не прийшов на зустріч, бо до нього, буцімто, приїхали батьки, я гуляла містом наодинці. Мене зачепила циганка. Я не фанатка вуличних гадань, то ж оминула її, але смаглявка сказала мені услід, що в мене на лобі написано: у коханого від мене таємниці.

І що мені було думати? Тій, яка велася на брехню і у якій, не просто намотували на вуха спагеті, а на чиїх вухах їх одразу ж й варили — чи просто не підозрювати свого нового хлопця, який дивно себе поводить, у страшній брехні? Що думати про нього і Христю? А про його постійні переноси побачень? Тут очевидно щось не те. І це ятрить мене і зараз.

— Юльчик! Я на тебе чекала! — раптово збиває мене з ніг добре знайоме лице і голос, щойно я підійшла до свого під'їзду, йдучи з робочої зміни майже по обіді.

— Мілано? Що ти тут робиш? Ти ще й з дитячим візочком? Гуляла поблизу чи що? Від вас же далеко дуже, — здивованно витріщаюсь на подругу і її дитину, яка реве в дитячому засобі пересування.

— Вибач, що без попередження. Та я маю просити в тебе допомоги.

— Що сталося? — лякаюся. На Міланці лиця немає. Надто бліда й виснажена. Я такою її ніколи ще навіть й не бачила. Коли два тижні тому вперше побачила її після пологів і познайомилась з її новонародженною донечкою, то такою вона не була, тож і звинувачувати у такому стані материнство не можна.

— Нам йти нікуди. Пустиш хоча б на одну ніч переночувати?

— Як це? Ти... — слова застрягли десь в горлі, а нетямучість забила тривогу у голові.

— Ми з Максом посварилися... Дуже. Я шукаю, де б перекочувати з донею ніч. Вранці до батьків поїду. Мовляв, так давно не бачилися.

Від почутого холонить спина і руки, у вухах зрадницькі засвистіло. Проте, дивлячись на подругу і те, з яким відчуженням вона повідомила про це — зібралася із силами. Не час розкисати. Сварка — це ж ще не кінець. Помиритися ще встигнуть разів з мільйон на протязі життя.

— На жаль до мене не можна. Ти ж знаєш, власниця квартири забороняє стороннім бувати у квартирі. Але давай підемо в кафе. Он воно поблизу. Там смачна кава. Посидимо. Поговоримо.

Вмовляти Мілану довго не доводиться. За мить вона вже збайдужіло котить візочок, в якому солодко спить, відкривши свого мініатюрного ротика, місячна Богдана, в бік закладу, на який я вказала. Валізу на коліщатах же, що стояла поруч з ними, схопила я.

Ми вмостилася на літній терасі. Відвідувачів було не багато, а від дороги далеко, то ж турбуватися, що малечу розбудить автомобільний гамір не довелося. Та й зайвих вух поблизу не знайшлося, а ті, що були — сиділи за столиками подалі і це сприяло відвертій розмові.

— Все складно. І серйозно, — вела свою історію бліднолиця Міланка. —  Мій чоловік ніколи не був ідеальним, як я про нього вам розповідала. Він лише на людях корчить із себе короля. А зі мною він завжди був холодним. І не дарував мені подарунків ніяких — то я сама їх купувала, а вам говорила інше, — зізнається вона. — Але після того, як ми з Богданкою приїхали після пологового будинку додому — у Максимчика взагалі з'їхав дах. Мала плаче — його це дратує. Мала спить поруч зі мною на ліжку, а наше інтимне життя відсутнє — він злиться. Малу треба нагодувати, малу треба перевдягти, малу треба покупати — його нічого не цікавить. Він тільки й робить, що репетує на мені. Та й взагалі, каже, що дитиною маю займатися виключно я, а він навіть й не збирається. А ще... А ще стверджує, що вона нагуляна.

— Як же це так? Чому він так себе поводить? Чому таке говорить? Ревнує тебе? Ти ж присягалася, що це дитина Макса, — не розумію в чому справа і охкаю від потоків новин.

— Вона його донька. Просто народилася із жовтуватим кольором шкіри. Це через жовтяницю, що воникла через підвищенного вмісту в її організмі жовчного пігменту — білірубіну. Лікарі запевнили, що це минеться через декілька тижнів, але моїй крихітці знадобилось більше часу. А Макс звинуватив мене у тому, що вона темношкіра. А що білішає поступово — то я чимось її відбілюю.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 69 70 71 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"