Читати книгу - "Крило метелика (частина 1), Кіра Леві"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Але, бачачи блакитні очі, що небезпечно звузилися, зі сміхом додала:
— І нема чого тут на мене сяяти своїми блакитними очима! Я розгляну твою пропозицію. Але не гарантую, що моя відповідь буде «так».
— Тобі подобається хтось інший? — начебто спокійно уточнив Микита, але в мене від його спокою волоски на шкірі піднялися, як під впливом електрики.
— Мені багато хто подобається. Розглядаю варіант чоловічого гарему.
Ось такої відповіді Соболєв від мене не очікував. У нього навіть щелепа відпала від подиву.
— Гм, тоді я старший чоловік, — почухавши потилицю, видав блондин і нахабно посміхнувся. Мені навіть жартувати перехотілося. Дуже багатообіцяльною була усмішка.
Врятували мене від продовження небезпечної розмови Ліза з Іллею. Мої діти збоку бачили, як Микита лаяв мене, і прибігли на допомогу.
— Дядю Микито, не лайте тьотю Полю. Якщо хтось винен, то я. Я теж спав на катамарані й не відчув, що мотузка відв'язалася! А я чоловік. Мене покарайте!
— Ось як? А ти маєш рацію, Ілля. Ти чоловік. Якось я не подумав, що поруч із тьотею Поліною такий захисник. А значить, у разі небезпеки її є кому захистити, — Микита ляснув хлопчика по плечу і покликав за собою для «покарання».
Вони удвох вирушили заготовляти дрова для вечірнього багаття. Саме на березі, де ми причалили, у невеликій затоці росло кілька дерев. Одне з яких було засохлим і частково обгорілим. Мабуть, у нього колись потрапила блискавка.
Ми з Лізою видихнули й дружно засміялися. Ситуація одночасно викликала і сміх, і гордість за мого захисника. Іллюша за півтора місяця сильно виріс не лише у фізичному плані, а й моральному. Суворі умови сприяли якнайшвидшому формуванню особистості.
Подальший сплав вниз рукавом річки проходив досить одноманітно. Лівий берег так само залишався низьким, піщаним, негусто вкритим сосновим лісом. Згинаючись, берег на схід став височіти широкими терасами. Слабо звивисте річище річки в деяких місцях то звужувалося до шістдесяти метрів, то розкидалося до гігантського водного простору завширшки понад кілометр.
Річка живила прибережні землі, формуючи мальовничі зелені долини, багаті на фауну і флору.
Подорожжю випадково виявили чагарник акації. Під час короткочасної денної стоянки хлопчики пішли в кущики ліворуч, а вибралися з кущиків, покусані дикими бджолами та з подряпаною шкірою. Єгора привабило підозріле гудіння, і він поліз у кущі подивитися, що так дзижчить, як дроти під напругою.
Ось тільки не одразу помітив, що поліз через кущі з довгими колючками. Єгор зачепився рукавом та спинкою футболки за гачки, точніше, за довгі та міцні п'ятисантиметрові шипи. Інші товариші полізли рятувати хлопця. У результаті роздерли футболки, штани, і виявилися покусаними бджолами, що збирали нектар на квітах білих акацій, які пізно розцвіли!
Відзначилися не тільки Алінині чоловіки — Єгор і Андрій, а й серйозні Матвій з Павлом дивилися на мене очима дітей, що нашкодили, коли я їх вичитувала, обробляючи подряпини й натираючи розрізаною цибулею місця укусів! Заради порятунку постраждалих довелося випросити у Лізи голівку цибулі! А балакуну Олексію дати пігулку від алергії, а то в нього замість очей залишилися лише дві щілинки. І я побоялася ускладнень у вигляді набряку Квінке.
Марго теж згадувала незлим, тихим словом постраждалих, коли масово лагодила дірки в одязі.
Шукати гніздо бджіл Микита заборонив. Але сильного бажання поласувати медом після болючих укусів ні в кого не було.
Наш знавець флори, Єлизавета, дуже здивувалася, що у цій місцевості росте ця рослина. Як виявилося, акації — це рослини Північної Америки. А ще вона розповіла, що мімоза теж належить до виду акацій! Вважалося, що до Європи рослина потрапила лише після відкриття Америки.
Хоча Ліза припустила, що насіння рослини могло потрапити разом з перелітними птахами. І, звичайно, вона наколупала паростки акації із собою. Її душа ботаніка ніяк не могла відпливти без такого дива!
Але, благо, подібна пригода виявилася поодинокою.
Ми все далі сплавлялися вниз за течією. За середньої швидкості течії річки 1,44 – 1,8 км/годину на день ми долали максимум тридцять-тридцять п'ять кілометрів.
Якщо рахувати відстань по Дніпру за картами нашого часу, від Києва до Запоріжжя приблизно п'ятсот п'ятдесят п'ять кілометрів. А від Запоріжжя до гирла триста двадцять п'ять. Навіть за грубими підрахунками до гирла плисти близько тридцяти п'яти днів, і це за умови, якщо не буде затримок.
А затримка сталася. І дуже суттєва! На шістнадцятий день ми підійшли до Дніпровських порогів. На місцевості між сучасними містами Дніпро та Запоріжжя було дев'ять порогів та кілька десятків кам'яних гряд, званих «огорожами». Кодацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовнігівський, Будильський, Зайвий, Вільний.
Ми мали подолати сімдесят п'ять кілометрів найнебезпечнішого відрізка на річці з висотою падіння води близько сорока метрів при швидкості перебігу до чотирьох метрів на секунду.
Три роки тому я їздила зі своїми студентами на екскурсію на о. Хортиця. До програми входило відвідування Дніпровської греблі. Пам'ятаю, як екскурсовод показував верхівки порогів нижче греблі — зовсім маленькі скельні виступи над водою. Жінка тоді захоплено розповідала історичні факти про навігацію річкою до будівництва греблі, але хіба я могла припустити, що це мені знадобиться у майбутньому! А як би зараз знадобилися знання лоцманів-козаків. У ті часи пройти пороги можна було лише навесні, великою водою. Влітку навігації на цій ділянці річки зовсім не було.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крило метелика (частина 1), Кіра Леві», після закриття браузера.