Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

— А я не запишу?

— Ви? — дівчина тільки очима закліпала. — Ви ні. Ви не такий. Ви розумний. І аура у вас зовсім інша. Світла…

— Аура, кажеш? — мені терміново знадобилося сісти, але до лави було далеко, так що я тільки на одвірок плечем навалився. — А-ну, давай з цього місця докладніше.

— Так я й говорю, — заторохтіла дівчинка. — Раніше я не помічала. А вчора, дивлюся, — а навколо кожної людини наче контур обведений. І у всіх різного кольору. Всі відтінки веселки. І не тільки... Є чорні, сірі... Ось у вас, наприклад, перлинний. І неймовірно яскравий. Наче ви сонцем підсвічені. Навіть дивитись трохи боляче.

— Офігіти ...

Живучи з Ларисою, і проводячи з нею цілі ночі, я примудрився ініціювати не її, а сусідське дівчисько. Куртка на ваті… Доля, по ходу, обожнює розіграші та жарти.

— Ага… — кивнула Ліда і схаменулась. — Ой! Запізнююсь на урок. Дядьку, Михайле… а можна, я до вас після школи забіжу? Будь ласка… Дуже хотілося б договорити. У мене стільки запитань.

— Звичайно, — кивнув я. — Неодмінно заходь. Думаю, я теж зможу тобі щось цікаве розповісти.

Ммм… несподіваний поворот. Поки що навіть не зрозуміло: сумувати чи радіти? Тільки малолітки мені до повного щастя й не вистачало. Жаном Рено почуваюся... В тому фільмі, де він таку ж шмаркачку опікував.

— Де ти пропадаєш?! — Лариса метнулася до мене з такою радістю і тривогою, наче я, як мінімум, з фронту повернувся. Ні, загалом воно так і було. Але вона про це не знає. Чи знову жіноча інтуїція в усій красі? З огляду на те, що я їй розповісти встиг. Ось уже й справді — язик мій, мій ворог.

— Я вже й думати не знала, що! — продовжувала тим часом дівчина не менш експресивно. — Усі лікарні та морги обдзвонила. Навіть шурина з ліжка підняла.

— І що він? — Зацікавився я.

— Сказав, що я дурепа, — похнюпилася Лариса. — А ти хлопчик дорослий. І якщо затримуєшся десь — значить так треба. А гевалт варто піднімати, якщо ти не прийдеш додому хоча б дві доби. І взагалі, заяву про зникнення можуть подавати лише близькі родичі. А я тобі ніхто й звати ніяк. Але обіцяв уранці зведення подій подивитися.

— Ти не дурна, — обійняв я дівчину і цмокнув у тім'я. — Просто ти мене дуже любиш, ось і хвилюєшся. А щодо «ніхто й ніяк», то громадянський шлюб у нашій країні поки що ніхто не відміняв. Але, якщо тебе напружує...

— Дуже сильно… — зітхнула Лариса. Потім зрозуміла, що я ще щось казав і уточнила. — Люблю тебе дуже сильно. Віриш? Сама не чекала. І що довше ми разом, то більше…

— Дякую…

— Це тобі спасибі, — дівчина пригорнулася міцніше. — Я ж думала: все… Або старою дівою вік кукувати, або вчепитися в першого, хто під руку трапиться. Щоб хоч якийсь, а чоловік був… Тобі не зрозуміти. Ви інакше влаштовані.

— Може й інакше, — знизав я плечима. — Але про самотність я можу навіть лекції читати. І те, що ти обрала мене — це просто диво. Адже я вже зовсім на себе рукою махнув. Якби не література... давно б спився. До чого, втім, все одно йшло. Рік-два і відкинув би копита.

— Не треба… не згадуй… — Лариса затиснула мені рота долонею. — Годі про сумне. Я гуляш приготувала. Пішли вечеряти... У сенсі — снідати.

— Або одне з двох…

Прожовуючи м'ясо і вперше за останні дні не відчуваючи смаку, я намагався придумати, як би зручніше і не засмучуючи донести до Лариси своє прохання пожити окремо. Але, як тільки відкрив рота, дівчина простягла руку і легенько доторкнулася до мого зап'ястя.

— Не треба, Михасю… Будь ласка… Не проганяй мене.

Трясця! Ну як із ними розмовляти. Геть, як моя покійниця. Ти тільки з думками зберешся, а вона все вже знає. На обличчі у мене написано, чи що?

— Але…

— Ти розумний, сильний… Ти обов'язково щось придумаєш. Я почуваюся поряд з тобою у безпеці… — не дала мені продовжити Лариса. — Я ж збожеволію, переживаючи: що з тобою, де ти? Будь ласка… Нехай буде, як буде. Я не боюся.

— Гаразд, — зітхнув я, розуміючи, що ніякі аргументи не допоможуть. Жінки мають свою логіку. І якщо вони вже щось вирішили — сперечатися безглуздо. Тільки час марнувати.

Тему закрив несподіваний дзвінок у двері.

— Я сам…

Прихопив трость і пішов до передпокою. Якщо демони почали діяти, можна було очікувати чого завгодно.

На порозі стояла Ліда. Розчервоніла і трохи захекана.

— Дядю Михайле, я вирішила не йти до школи. Обійдуться без мене один день. Що ви хотіли розповісти? Я готова…

— Гм... Мені варто починати турбуватися? — промовила задумливо Лариса, стоячи у мене за плечима і уважно та оцінювально розглядаючи дівчисько.

— Угу, — пирхнув я. — Маніяк, педофіл та збоченець в одному флаконі.

— Хто вас мужиків знає? — усміхнулася дівчина, але очі при цьому були зовсім серйозні. — Раптом на солодке потягло? Сивина в бороду — бус у ребро. Так кажуть?

— Ну годі юродствувати… — підвищив я трохи голос. — Лаври Набокова мене ніколи не приваблювали. І закрили тему. А якщо комусь щось здається і вбачається, то треба хреститися.