Читати книгу - "Світло з пітьми. Частина ІІІ, Ольга Сімбірцева"

 Ейден ще міцніше притиснув мене до себе і поцілував у скроню. Я розвернулася до нього обличчям, і він пригорнувся до моїх губ. 

 Десь там далеко залишилися позаду дні очікування і тривог. Хотілося забути їх і все, що сталося. Я скучила за цими губами і цими обіймами. Я так довго блукала в невідомості. 

- Ходімо, - промовив Ейден і штовхнув двері. 

 Мелані все ще спала у своєму ліжечку. Ми нечутно зайшли, і Ейден, тихенько схилившись над малятком, прошепотів, покликавши її на ім'я. 

 Скільки було радості й щастя, коли Меллі побачила батька. Міцні обійми, і тепер уже Мелані ніяк не хотіла відпускати Ейдена. 

 Здавалося, що всі наші випробування і прикрощі позаду. Зима укутала землю снігом, кожен куточок, приносячи із собою заспокоєння і мир. І я вірила, що попереду в нас ще багато щасливих днів, коли ми всі зможемо забути про небезпеку, яка на нас чатує, забути про те, що нам потрібно ховатися від інших вампірів. 

 І як чудово було просто лежати поруч, поклавши голову на плече Ейдена, і коли непосидюча Меллі гралася з плюшевими звірятами, вмостившись між нами, безперестанку чіпляючись то до мене, то до тата. Ейден дбайливо стискав мої пальці, ніжно погладжуючи шкіру. 

- Ти знайшла каблучку, - промовив він.  

- Так, - радісно закивала я, усміхаючись. - Думала, що втратила її назавжди. Але вона знайшлася.  

 Ейден потягнувся до мене і поцілував у скроню. 

- І мене, - зажадала Мелані.  

- І тебе, принцесо моя, - весело промовив Ейден, цілуючи і доньку.   

 Я була щаслива. По-справжньому щаслива. І в якийсь момент подумала про те, чи відбувається все це насправді. Чи сон? Як довго триватиме це «сновидіння»?  

- Що ми робитимемо далі? Що буде з нами тепер? - запитала в Ейдена.   

- Ми житимемо. Просто насолоджуватимемося тим, що вона дарує нам.  

- Чи дарує?   

- Дарує. Щось дарує, щось не забирає. Нас вона одне в одного не забрала.   

- М-м-г, - погоджуючись, протягнула я.   

- Не думай про Маркуса. Тут наше малятко в безпеці.  

 І я намагалася не думати про нього. Нас розділяли океан і тисячі кілометрів.  

 До полудня всі зібралася у величезній вітальні особняка. Це було щось схоже на сімейну нараду і перший раз, коли Девід побачив усіх, хто став частиною його сім'ї, разом. Він зміг познайомитися з Мелані. Крихітка йому дуже сподобалася. На його обличчі знову засяяла усмішка і ямочки на щоках. І Меллі прийняла Девіда абсолютно спокійно і зовсім не боялася його.   

 Чейз помітно переживав. Він багато чув про цього вампіра, і тепер побачив його на власні очі. Дейн із певним побоюванням поглядав на Девіда. Але глава сім'ї виявився не таким суворим, яким міг здатися на перший погляд. І він не був проти того, щоб людина залишалася в його будинку. Щоправда, одне запитання, яке Девід поставив Дейну, спантеличило хлопця.    

 Чи хоче він стати вампіром?    

 Дейн розгубився і навіть почервонів, але все ж відповів, що не хотів. І зараз не думав про це. Зізнався, що не готовий.   

 Девід усміхнувся, перевівши погляд на Мелані.  

- Ти дуже допоміг Ейдену і Мей, - промовив вампір, знову звертаючись до хлопця. - Дитина до тебе дуже прив'язана. Я дозволю тобі вчинити, як ти забажаєш. Але ти ніколи не повинен забувати про те, що обіцяв, залишившись із нами.   

- Я пам'ятаю, сер. Мей і Ейден знають, що я вмію зберігати таємниці. І не тільки вони, - додав Дейн з побоюванням поглянувши в бік Єна. 

 Того дня Ейден, я, Чейз, Дейн і Єн дізналися дещо нове про сім'ю Греїв і не тільки про них. І, зізнатися, я кілька днів після цього була під враженням. А Чейза так взагалі переклинило. Він довго ходив і примовляв: «З глузду з'їхати. Це неймовірно». 

 Девід розкрив ще одну таємницю сім'ї: чому ми відрізняємося від інших вампірів. Він повідав, звідки взагалі з'явилися вампіри на землі, і чому ми різні.   

 Тоді вперше я почула слово «джоар». Ще кілька століть тому сім'я Девіда носила прізвище Джоар-Грей. І Джоар це була радше назва виду або клану. Вампіри, такі, як Девід, народжені, а не навернені, вважали і вважають себе джоар, як колись називали себе їхні предки, що дослівно означало «уродженець Ара». І між вампірами, що ховаються під покровом ночі, і вампірами, які не бояться сонячного світла, величезна прірва. 

 Предки джоар мають позаземне походження. Понад п'ять тисячоліть тому вони шукали на Землі новий дім. Зірка Альхор, як і Сонце, була жовтим карликом, який перетворювався на червоного гіганта. Він ніс загибель планетам, що оберталися навколо нього. Деякі з джоар опинилися тут і не ховалися від людей, допомагали їм. Люди Землі називали джоар богами і навіть поклонялися їм, вважаючи, що ті, хто прийшли з Небес, є надприродними створіннями.     

 Мирне співіснування людей і джоар закінчилося, коли над «богами» нависла загроза голоду і вимирання. Еволюція і мільярди років створили величезну прірву між двома світами. Їжа людей не підходила джоар. Вона не насичувала їх і не давала сил. Але кров людей і тварин за своїм хімічним складом виявилася майже ідентичною деяким видам рослин рідної планети джоар - Ара. Але з’ясувалося, що навіть найродючіші землі не придатні для вирощування тих сільськогосподарських культур, які джоар так дбайливо зберігали і привезли з собою. Майже всі біологічні зразки загинули.