Читати книгу - "Щоденники ката, Руслан Шабельник"

На добрих конях летять сміливці.

Сто тисяч числом – прийшли вони!

Чорновусі поспішають молодці.

Сто тисяч числом – прийшли вони!

Рудовусі мчать бійці.

Сто тисяч числом – прийшли вони!

Сивовусі підходять батьки.

Сто тисяч числом – прийшли вони!

Старий осушив вже другу чарку і зараз додавав пивом, втім, не забуваючи заробляти гроші та відпрацьовувати випивку.

– Про що я? – другий келих був наполовину порожній, але за знаком клієнта, працівник (а може володар) закладу вже наповнював третій.

– Про чужинців, прийшлих, – нагадав Руслан Колісниченко.

– А, цих, так. Вони прийшли із півночі. Самі так сказали. Дивне плем'я, ні дітей, ні жінок, самі чоловіки. Віку середнього – ні старих, ні молоді. Одразу видно – воїни. І озброєні. Та не чимось, а бластерами – ні до, ні після, я таких не бачив. Блискучі, із екранчиками. У нас на все село може десяток бластерів, а може й того не було. А тут – у кожного, та ще й інші штуки. Ми – молодь заздрили дуже, і всім хотілося по бластеру.

Солідний ковток напівспорожнив вміст скляного келиха.

А Руслан думав про те, як почуте їм розходиться з офіційною версією. Про жодних озброєних чужинців у ній не було й слова. Хоча, можливо, змучений жагою п’яничка вигадує на ходу, розводячи на випивку довірливого туриста.

– Наш вождь – старий Кюлькан їх одразу не прийняв. «Ідіть, – каже, – своєю дорогою». Так незабаром Кюлькан і помер.

– Як помер?

– А так. Знайшли біля річки з переламаним хребтом. Жеребець його Хоогур – красень кінь, в село прибіг, ірже. Ми за ним, ну і знайшли Кюлькана, він ще живий був, але ні казати, ні рухатися вже не міг. Лише на Міхру зиркає та мекає. Благословляє, отже. Хоча як Кюлькан міг з коня впасти… наїзник він був ого-го який. На шануванні весни перші призи брав… Як би там не було, а Міхра одразу вождем зробився. І хоч  був у Кюлькана законний спадкоємець – Гуюк – вождь наш теперішній, але хто ж стане з сином бога сперечатися, та ще й з останньою волею вмираючого. А як Міхра вождем став, почали ми в похід збиратися, на Бузулук – сусіднє селище. Вони давно наривалися, то своїх баранів на пасовища наші приженуть, то за дівками підглядають, коли ті купаються. Дівчата – наші, нам і підглядати! А то… загалом давно наривалися. І я вирішив іти. А чого – молодий був, гарячий. Батько мій – нехай душа його вічно відпочиває на луках Арамазда, батогом було хотів напоумити, але не вийшло.

– Ви це вже розповідали.

– Про що?

– Про батіг.

– Не хочеш слухати – не слухай! – старий дозволив собі трохи образитись.