Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Це були дурнуваті думки. Цибея була негостинним місцем, здичавілою і порожньою землею суворих зим і виснажливого літа. А ми не були дивними древніми створіннями, котрі блукали нею в сутінках. Ми були просто Малом і Аліною й не могли завжди випереджати своїх переслідувачів. Похмура думка, що кілька днів миготіла в моїй голові, нарешті оселилася там. Я зітхнула, знаючи, що задовго відкладала розмову з Малом про цю проблему. Це було безвідповідально, а зважаючи на те, як несамовито ми обидвоє ризикували, я більше не могла так продовжувати.

Тієї ночі хлопець майже заснув, його дихання зробилося глибоким і рівним, перш ніж я зібралася з духом озватися.

— Мале, — почала я.

Він миттєво прокинувся, тіло напнулося, хлопець сів і потягнувся до ножа.

— Ні, — заспокоїла я, поклавши долоню йому на руку. — Все гаразд. Але мені потрібно поговорити з тобою.

— Зараз? — буркнув він, влягаючись і знов обіймаючи мене.

Я зітхнула. Мені хотілося просто лежати в темряві, слухати, як шурхоче травою вітер, і зігріватися відчуттям безпеки, хай навіть ілюзорним. Та я знала, що не можу.

— Мені потрібно, щоб ти дещо для мене зробив.

Хлопець фиркнув.

— Маєш на увазі ще щось, окрім дезертирства з армії, ниш­порення горами й відморожування дупи щоночі на холодній землі?

— Так.

— Гм-м-м, — ухильно пробурмотів Мал; його дихання знову почало повертатися до глибокого розміреного ритму сну.

— Мале, — чітко сказала я, — якщо ми не встигнемо… якщо вони впіймають нас, перш ніж ми знайдемо оленя, ти не можеш віддати мене їм.

Він цілковито застиг. Я фізично відчувала, як гупає його серце. Хлопець мовчав так довго, що я вже вирішила, наче він знову заснув.

А тоді він нарешті озвався:

— Ти не можеш просити мене про це.

— Я мушу.

Мал сів, відштовхнувшись від мене, і потер рукою обличчя. Я теж сіла, щільніше загорнувши плечі хутром, і подивилася на нього в місячному світлі.

— Ні.

— Ти не можеш просто сказати «ні», Мале.

— Ти попросила, а я відповів. Ні.

Він підвівся і відійшов на кілька кроків.

— Якщо він надіне мені той нашийник, ти знаєш, що це означатиме і скільки людей через мене загинуть. Я не можу дозволити цьому статися. Не можу взяти на себе відповідальність за це.

— Ні.

— Ти мав знати, що існує така ймовірність, коли ми вирушали на північ, Мале.

Хлопець розвернувся і пройшовся розмашистим кроком, присів навпочіпки, щоб зазирнути мені в вічі.

— Я не вб’ю тебе, Аліно.

— Можливо, тобі доведеться.

— Ні, — повторив він, хитаючи головою й відводячи погляд. — Ні-ні-ні.

Я взяла його обличчя холодними долонями і повернула так, аби він знову дивився мені в очі.

— Так.

— Я не можу, Аліно. Не можу.

— Мале, тієї ночі в Маленькому Палаці ти сказав, що я належу Дарклінґу.

Він злегка здригнувся.

— Я гнівався. Це не означало…

— Якщо він отримає той нашийник, то справді заволодіє мною. Цілковито. І перетворить мене на чудовисько. Прошу, Мале. Я мушу знати, що ти не дозволиш цьому зі мною статися.

— Як ти можеш просити мене зробити це?

— А кого мені ще просити?

Хлопець подивився на мене; на його обличчі застигли безум, лють і ще щось, що мені не вдавалося прочитати. Кінець кінцем він коротко кивнув.

— Пообіцяй мені, Мале.

Його вуста стиснулися в похмуру лінію, а щелепа напружилася. Я ненавиділа себе за те, що змушена так із ним вчинити, але мусила бути певна.

— Пообіцяй мені.

— Обіцяю, — хрипко озвався він.

Я повільно видихнула, відчуваючи, як мене накриває хвилею полегшення. Нахилилася вперед, торкнулася своїм чолом його і заплющила очі.

— Дякую тобі.

Ми довго так сиділи, а потім хлопець відхилився назад. Коли я розплющила очі, він дивився на мене. Його обличчя застигло за кілька сантиметрів від мого, так близько, що я відчувала його тепле дихання. Я прибрала долоні з його порослих щетиною щік, раптом збагнувши, наскільки ми близькі. Мал ще мить дивився на мене, а тоді рвучко підвівся і зник у темряві.

Я довго не могла заснути, почуваючись змерзлою й нещасною та вдивляючись у ніч. Знала, що він там, нечутно ходить молодою травичкою, несучи тягар, який я поклала на нього. Мені було шкода його, однак я раділа, що справу зроблено. Чекала на його повернення і врешті-решт самотньо заснула під зорями.

***

Наступні кілька днів ми провели в околицях Чернасті, прочісуючи кілометри в пошуках слідів стада Морозова й підходячи до застави так близько, як тільки наважувалися. Малів настрій дедалі похмурнішав. Він борсався вві сні й майже не їв. Іноді я прокидалася від того, що він крутився під хутрами і бурмотів: «Де ти?