Читати книгу - "Сім смертей Евелін Гардкасл, Стюарт Тертон"

Коней за вуздечки ведуть стайничі, убрані в однострої: картузи, білі сорочки, широкі сірі штани. Через це вбрання відрізнити їх один від одного практично неможливо, так само як і тих коней, про яких вони дбають.

Нашорошено кидаю оком на копита цих тварин. Раптово згадую, як іще хлопчиком випав із сідла, як кінське копито вгатило мене в груди, як тріснули кістки…

«Не піддавайтеся Денсові».

Зусиллям волі вивільняюся з полону спогадів своєї подоби, опускаю руку, яку інстинктивно скинув був до шраму на грудях.

Паскудно.

Беллова особистість практично не проявлялася, але Дербі з його хтивістю, а тепер ще й Денс із його манірністю й дитячими травмами неабияк ускладнюють мені завдання.

Кілька коней у юрбі кусають своїх сусідів, гнідим потоком м’язів ідуть брижі неспокою. Цього мені задосить, щоб нерозважливо відступити з дороги, втрапивши простісінько в купу гною.

Поки я намагаюся струсити це паскудство з черевиків, один зі стайничих полишає гурт.

— Чи можу я чимось вам прислужитися, містере Денс? — цікавиться він, здіймаючи кашкет.

— Ми знайомі? — питаю, здивований тим, що цей чоловік мене впізнав.

— Перепрошую, сер. Мене звати Освальд, сер, я сідлав учора вашого жеребця. Так добре, сер, бачити, що джентльмен уміє їздити верхи. Ниньки таке вже рідкість.

Він усміхається, демонструючи два ряди щербатих, аж брунатних від тютюну зубів.

— Так, авжеж, — кажу я, поки коні, що минають нас, легенько поштовхують його в спину. — Власне, Освальде, я шукаю леді Гардкасл. Вона мала зустрітися з Алфом Міллером, головним стайничим.

— Щодо її вельможності не знаю, сер, але з Алфом ви оце щойно розминулися. Він хвилин десять, як пішов з кимось. Мабуть, до озера прямують, бо рушили тією стежкою, що веде вздовж пасовця. Під аркою пройдете, сер, а тоді праворуч. Мабуть, іще наздоженете їх, якщо поквапитеся.

— Дякую, Освальде.

— Та нема за що, сер.

Знову здійнявши кашкет, він повертається до товаришів. Тримаючись на узбіччі, я йду до стаєнь. Завдання неабияк ускладнює розхитана бруківка. У якійсь іншій подобі я рухався б набагато вправніше, просто переступаючи через хиткі камені. Але Денсові старезні ноги вже втратили колишню жвавість, і щоразу, коли черговий камінь під моєю вагою хитається, мені підтинаються коліна й кісточки, і я мало не падаю.

Роздратований, проходжу попід аркою й бачу подвір’я, засипане вівсом, сіном і розтовченими овочами. Якийсь хлопчак заповзято намагається розмести сміття по кутках. Мабуть, ці спроби були б успішнішими, якби він сам не був удвічі нижчим за свою мітлу. Хлопчак боязко зиркає на мене, коли я проходжу повз, і намагається шанобливо зняти кашкет, але його зриває в нього з голови поривом вітру. Коли я знову кидаю на нього погляд, він мчить за кашкетом через увесь двір, наче за звіяними вітром мріями.

Стежка вздовж пасовища зовсім розквашена після зливи, там суцільні калюжі й багнюка. Штани в мене геть заляпані, а я ж здолав лише половину шляху. Під ногами тріщить вітролам, з віття над головою скрапує мжичка. У мене відчуття, що за мною спостерігають, і, попри те що жодного доказу немає — самі лише розшарпані нерви, — я ладен заприсягтися, що відчуваю чужу присутність отам, за деревами, відчуваю погляд, що пильнує кожен мій крок. Можу тільки сподіватися, що помиляюся, адже, якщо Лакей зараз справді вигулькне на стежці, упоратися з ним мені забракне сил, а втекти я просто не зможу. Отже, жити мені залишиться стільки, скільки йому знадобиться часу, щоб вирішити, як саме мене вколошкати.

Ані головного стайничого, ані леді Гардкасл я досі не бачу. Знехтувавши гарними манерами, я рухаюся нервовим підтюпцем, навсібіч розхлюпуючи багно.

Незабаром стежка повертає від пасовця до лісу. Що далі я від стайні, то дужчає відчуття, що за мною спостерігають. Пагони ожини чіпляються за одяг, я квапливо продираюся крізь зарості, аж допоки нарешті десь поблизу лунають голоси й плюскіт води. Мене охоплює полегшення, і я лише тепер усвідомлюю, що весь цей час мимоволі тамував дух. Ще два кроки — і ми стикаємося зі стайничим. Але обіч з ним іде не леді Гардкасл, а Каннінгем, Рейвенкортів камердинер. Він убраний у цупке пальто й довгий фіолетовий шарф, той самий, що його саме намагатиметься розплутати, коли перерве розмову Рейвенкорта з Деніелом.

Сам банкір наразі спить у бібліотеці. Судячи з того, як цих двох сполохала моя поява, вони мали серйозну розмову, а не просто обмінювалися останніми плітками.

Першим оговтується Каннінгем. Він приязно всміхається.

— Містере Денс, який приємний сюрприз! Що змусило вас поткнутися надвір у таку негоду?

— Я шукаю Гелен Гардкасл, — кажу, переводячи погляд з Каннінгема на стайничого. — І був упевнений, що знайду її тут з містером Міллером.

— Ні, сер, — каже Міллер, бгаючи кашкет. — Ми мали з нею зустрітися в моєму будинку, сер. Я саме зараз туди повертаюся.

— Отже, нам усім по дорозі, — зауважує Каннінгем. — Я також сподівався з нею зустрітися. Може, ходімо всі разом? Моя справа не потребуватиме багато часу, але я залюбки зачекаю.

— І що ж у вас за справа? — розпитую, коли ми рушаємо назад до стайні. — Наскільки мені відомо, ви вже бачилися з леді Гардкасл іще до сніданку.

На обличчі Каннінгема, спантеличеного моєю прямотою, люб’язність поступається місцем роздратуванню, яке, втім, миттю зникає.

— Маю кілька доручень від лорда Гардкасла, — каже він. — Ви ж знаєте, як воно. Те, інше…

— Але ж ви вже бачилися сьогодні з господинею маєтку? — наполягаю я.

— Так, іще вранці.

— І як вона поводилася?

Він знизує плечима й супиться.

— Важко сказати. Ми лише перекинулися кількома словами. А чи можу я дізнатися, нащо всі ці запитання? До чого ви хилите, містере Денс? У мене таке враження, що ми з вами в суді.

— Ніхто, окрім вас, леді Гардкасл сьогодні не бачив. Мені це здається дивним.

— Мабуть, їй просто не хочеться, щоб їй дошкуляли запитаннями, — озивається він сердито.

До будинку головного стайничого ми дістаємося геть роздратовані. Містер Міллер, геть зніяковілий, запрошує нас досередини. Тут усе так само охайно й пристойно, як і під час моїх попередніх відвідин, хоча для трьох чоловіків і їхніх таємниць місця достеменно замало.

Я підсуваю стілець і сідаю до столу, Каннінгем вивчає вміст книжкової