Читати книгу - "Сказання Земномор'я"

Іріотх спустився по звивистій вуличці, що вела до Чистої Криниці та дому Сана. Сан, кремезний чоловік років тридцяти, стояв на ганку і розмовляв з якимось незнайомцем. Побачивши Іріотха, обидва явно відчули себе ніяково. Сан увійшов в будинок, а незнайомець, помовчавши трохи, пішов за ним.

Іріотх підійшов до будинку і піднявся на ганок. Але в будинок не увійшов, а заговорив звідти, благо двері були відчинені:

— Пане Сан, я, як ми домовлялися, щодо тої худоби, що у вас пасеться між річками. Я можу сьогодні ж туди вирушити і подивитися тварин. — Він і сам не знав, навіщо говорить все це. Адже він збирався сказати зовсім не це.

— Ага, — відгукнувся Сан, виходячи на ганок; вид у нього був збентежений. — Тільки ти вже вибач, пане Отаку, а послуги мені твої більше не потрібні. Тут до нас майстер Санбрайт завітав, він у нас давно тварин лікує. Він і раніше моїх тварин лікував — і від ящуру, і від копитної гнилі, і від усього іншого. А ти, пане мій, і так вже виклався — ще б пак, сам один ціле стадо биків вилікував! Олдер-то, мабуть, задоволений! Ось я і вирішив…

У нього з-за спини з'явився чаклун. Істинне Ім'я його було Айетх, і сила в ньому була зовсім маленька, зіпсована, збочена невіглаством і неправильним використанням, а також — брехнею. А ось заздрість в ньому палала вогнем.

— Я тут справи вже років десять веду, — заявив він, міряючи Іріотха поглядом, — і раптом якийсь тип з півночі нахабно перехоплює у мене постійних клієнтів! За таке ж і побити можна. А вже якщо два чаклуни посваряться, то це завжди погано закінчується. Якщо тільки ти чаклун, звичайно. Тобто володієш хоч якоюсь силою. Ось я, наприклад, її маю достатньо, і тут про це всі добрі люди знають.

Іріотх хотів сказати, що ні з ким сваритися не збирається, що роботи тут цілком вистачить для двох, що він і не збирався перехоплювати у цього чаклуна його «клієнтів», але всі ці слова миттєво згоріли, розчинилися, ніби в кислоті, в заздрості цього чоловіка, який не захотів їх почути і спалив їх ще до того, як вони були вимовлені.

Погляд Айетха ставав все більш зухвалим, коли він побачив, як Іріотх заїкається, намагаючись щось сказати. Він уже хотів було зовсім прогнати цього заїку, але тут Іріотх все ж впорався з собою і заговорив:

— Ти повинен… — сказав він, — … тобі доведеться піти. Назад. — І коли він вимовив слово «назад», його ліва рука різким стинаючим рухом опустилася вниз, як вістря ножа, і Айетх, впавши навзнак і перекинувши табурет, злякано втупився на Іріотха.

Він виявився всього лише жалюгідним чаклуном, цілителем-обманщиком, що володів декількома слабкими закляттями. У всякому разі, виглядав він саме так. Але що, якщо він тільки прикидається, приховує свою справжню силу? Що, якщо це справжній противник? Та до того заздрісний? Його необхідно зупинити сполучним закляттям, назвавши Справжнім ім'ям… Іріотх вже почав вимовляти слова сполучного закляття, коли його суперник раптом схопився і буквально поповз геть, припадаючи до землі, скорчившись від болю і голосно викрикучи тонким, пронизливим, жалібним голосом. «Все неправильно, я знову все роблю неправильно! Це в мені укладено зло!» — сердячись на самого себе, подумав Іріотх. Він зупинив дію закляття, не давши решті слів вилетіти з рота, силою загнав їх назад, а потім голосно вигукнув зовсім інше слово. І Айетх впав на землю, трясучись і корчачись у власній блювоті, а Сан в жаху дивився на них обох і все намагався сказати: «Пом'яни нас!» — хоча нічого особливо страшного не відбувалося. Але Іріотх відчував, як вогонь пече йому руки, випалює очі, і все намагався закрити обличчя руками, а коли він спробував щось сказати, вогонь перекинувся йому на язик, і він впав.

Досить довго ніхто не наважувався до нього доторкнутися, відколи він як підкошений звалився на порозі будинку Сана. Але Санбрайт сказав, що новий чаклун зовсім не мертвий, але небезпечний, як гадюка, а Сан тим часом уже розповідав усім, як Отаку наслав на Санбрайта якесь жахливе прокляття, через яке Санбрайт спершу раптом став швидко зменшуватися, тріскаючи, як оберемок хмизу, кинутий в багаття, а потім в одну мить знову став самим собою, тільки тут його почало буквально вивертати навиворіт, а навколо того, другого, Отаку, так і розливалося сяйво, таке чаклунське мерехтливе світло, і стрибали тіні, а голос його звучав так, як людські голоси ніколи не звучать. Жах та й годі!

Санбрайт велів жителям села швидше позбутися цього типа, але сам навіть не захотів подивитися, як вони це робитимуть. Він випив в таверні пінту пива і відразу вирушив назад по південній дорозі, сказавши на прощання, що для двох чаклунів тут місця замало, і що він, можливо, ще повернеться, але тільки коли цей люддо або хто він там такий звідси забереться.

Загалом, до Отаку ніхто так і не підійшов. Всі здалеку дивилися на нього, він лежав, як і раніше, без руху, а дружина Сана голосила на всю вулицю: «Щоб тобі грець! Тепер моя дитина мабуть мертвою народиться, знаю я вас, чаклунів проклятих!»

Беррі, почувши в таверні розповідь Санбрайта, а потім і ще кілька версій того, що сталося — в тому числі версію Сана — сходив за сестрою. Найцікавіша з цих версій звучала приблизно так: Отаку став зростом футів в десять, вдарив Санбрайта блискавкою, перетворив його в шматок вугілля, а потім вже у нього самого пішла з рота піна, він весь посинів і впав, як підкошений, на порозі будинку.

Гифт поспішила в село. Вона попрямувала прямо до лежачого непритомним Отаку, нахилилася і поклала руку йому на чоло. Всі так і ахнули і почали бурмотіти: «Пом'яни нас!» — і тільки молодша дочка Тауні щось переплутала і пропищала: «Давай-давай, тітонько Гифт!»

Безформна купа на ганку заворушилася, і Отаку повільно підвівся на ноги. І жителі села побачили, що він все той же, нітрохи не змінився, і