Читати книгу - "Страви сердечні, Агата Задорожна"

Ми з Арденом крокували однією з головних вулиць Кандоліну, і я все озиралася в усі боки. На щастя, така поведінка зовсім не була дивною: Арден знав, що у столиці Розмарі ніколи бувати не доводилося. 

Я міцніше закуталася у плащ – його, лордів, плащ. На виході з міського маєтку з’ясувалося, що взяти свій я забула, і тоді Арден запропонував мені один з десятків хутряних манто, що належали його матері. Взяти хоч одне, навіть куценьке я, звісно ж, відмовилася. Це призвело до того, що краї довгого чорного пальта тепер доводилося підтримувати пальцями, а рукави – закотити. 

Пані Циндра пішла від нас зовсім іншим шляхом практично відразу: вона струсила своїм довжелезним списком і рушила в бік величезної будівлі, що була таким собі Домом робітників – як вона пояснила мимохідь, саме там вона планувала набрати служниць, покоївок, кухарок та служників. З них завтра вже мені доведеться обирати собі людей на кухню – і я, як не дивно, чекала цього з нетерпінням. 

Я ж мала свій список – з продуктами та інструментами. Економка підказала дорогу, але Арден чомусь не рушив у своїх дуже важливих справах, а пішов за мною, хоч я й не могла зрозуміти причини. Втім, цікавість швидко взяла гору. 

– Ти від початку знав, що леді Вілтор заручена? – запитала я, пригадавши вражений вираз лиця його матері. Ось для кого ця інформація точно виявилася сюрпризом! 

Арден поряд посміхнувся і хитро подивився на мене скоса. 

– Просто удача. Я знайомий з її нареченим, і так вже склалося, що він не замовкає про свою прекрасну обраницю. 

Я кивнула. Наступної миті послизнулася на льоду, і вже була надзвичайно близька до падіння прямо на землю, та Арден все ж встиг мене підхопити. А коли я встала рівно не відпустив моєї руки, а вклав її на згин свого ліктя, наче вона саме там й мала б лежати. 

– Я мушу перепросити за поведінку своєї матері, – зронив він відсторонено. – Хотів би я сказати, що зазвичай вона себе так не поводить, але це було б великим применшенням її значних здобутків. 

Я пхикнула, відкрила рота для наступного запитання, а тоді завмерла. В ніс мені вдарив такий насичений, сильний запах, знайомий ще з дитинства, що я просто не могла не повернути спершу голову, а тоді й все тіло у його напрямку. 

Наступної миті я вже тягнула Ардена за руку до невеликої ятки прямо посеред вулиці, біля якої скупчилося чимало людей. Спершу мені здалося, що все це – через запах паленого цукру, солодкої карамелі та повітряної вати, але варто було трохи наблизитися, як я розібрала перші голоси. 

– Поверніть гроші! – жінка у пишній зимовій сукні та гігантській хутряній накидці ляснула віялом по краєчку ятки. – Невже ви не бачите, що наробили? 

Другою рукою вона вказала на дівчинку, яку я спершу й не помітила за усіма пишними спідницями. Вона стояла, заплакана, стискаючи в руці цукерку на паличці. Другою вона тримала щось маленьке. Під владним поглядом матері долонька в рукавичці розкрилася, являючи усім охочим закривавлений зуб. 

– А шоб тебе! То це що – як кожна мала втрачає молочного зуба, я мушу гроші вертати? – кухар у ятці скривив невдоволене лице, а за мить демонстративно закрив скриньку з монетами. – Шукайте іншого дурня! 

Я в цю мить вже підібралася зовсім близько і спостерігала за подіями з першого ряду. Мене цікавили півники – вони дуже нагадували ті, що продавалися на ярмарках у моєму світі, ось тільки чомусь були менш лискучими й наче якісь тьмяні. 

 – Можна один? – запитала я, простягаючи дрібну монету. Жінка з дитиною невдоволено підтисла губи, а мідяк швидко перекочував під полу до продавця. Я потяглася до жовтого півника, а тоді піднесла його вгору, аби глянути на світло. Він залишався непрозорим. 

– Що ти робиш? – запитав з-за мого плеча Арден. У його голосі не було роздратування, тільки зовсім трохи насмішки. 

– Маленький експеримент, – повідомила його я, а тоді розмахнулася. Наступної миті я вдарила півником по одній з декоративних дощок, що прикрашала ятку. За нормальних обставин карамелька мала б розкришитися та опасти до ніг. Втім, цього разу вийшло дещо по-іншому. 

Півник застряг у деревині, і мені довелося докласти чимале зусилля, аби витягти його назад. 

Тільки тоді, коли я знову стиснула у долоні карамельку, відчула навколо неприродну тишу. Та тривала вона зовсім недовго:

 – Що… Та як ти смієш! Плати, негайно! Найкращі дошки в усій столиці! Цими ось руками все збирав!

Крапельки слини бризнули з рота продавця, заплуталися у його довгій бороді, заплетеній у косу. Він змахнув рукою, наче збирався вдарити мене; я була впевнена, що цього не станеться. Втім, Арден однаково смикнув мене за долоню, а наступної миті я вже мала спостерігати за усім дійством з-за його широкої спини. 

– І це – солодощі?! – знову заголосила жінка з дитиною. – Та ними ж можна вбити когось! 

 – І справді… – пробурмотіла я у відповідь, оглядаючи цукерку – та лишалася ціла-цілісінька. Перевіряти півника на смак я побоялася. 

– Та ви що, змовилися? – голос у продавця був такий сильний, що міг заглушити будь-кого в радіусі милі. – Всі цукерки такі! Всі! Не подобаються мої солодощі, тоді не їжте солодке взагалі! 

Я голосно гмикнула, визираючи з-за Арденового плеча.