Читати книгу - "Око дракона, Дар'я Пойманова"

Мені залишалося тільки відпустити її.

Коли я відступила назад, вона миттєво схопилася на ноги і кинулася до виходу, ніби боялася, що я передумаю і втримаю її.

Але вже біля дверей вона різко зупинилася.

Обернулася.

Я затамувала подих.

— Не... казати... ні... ні... кому... — тихий, ламкий, писклявий голос пролунав так, немов кожне слово давалося їй із величезними труднощами.

Вона плутала закінчення, немов погано знала мову... або давно не говорила вголос.

Я швидко кивнула, щоб вона не подумала, що я не зрозуміла.

— Я нікому не скажу, — пообіцяла я.

Очі дівчини раптом трохи тепліше заблищали в темряві, і її губи здригнулися в слабкій, невпевненій усмішці.

А потім вона зникла за дверима.

Я залишилася одна.

Вилаявшись, із роздратуванням жбурнула ганчірку на підлогу. Якби подібне трапилося в моєму королівстві... Батько дізнався б про це тієї ж секунди. А тут? Тут це було нормою?

Стиснувши кулаки, я з силою видихнула. Підняла з підлоги нещасну ганчірку і мовчки повернула все на свої місця.

Арим про це згадувала...?

Ця думка застигла в голові, як заноза, не даючи спокою. І що принцеса робила в коридорі в таку пізню годину?

Вона знала, що коїться у неї в замку? Або ж усе відбувалося просто в неї під носом, а вона вирішила заплющувати на це очі? І що тепер буде з тим солдатом?

Я зціпила зуби, відчуваючи, як у грудях закипає злість. Мені хотілося подивитися цій принцесі в очі. Хотілося схопити її за плечі, струсити і вимагати відповідей. Що ти тут робиш, якщо твої люди страждають від такого?! Якщо твій палац гниє зсередини?!

За кілька днів, що я провела в цьому місці, мені стало очевидно: замок Одхан наскрізь прогнив. І коли ґрунт псується, рано чи пізно починають гнити і дерева.

Що довше я залишалася тут, то сильнішим ставало моє бажання піти. Забратися якомога далі.

Але зараз був не час для цього.

Сон як рукою зняло, а якщо так — значить, ніч можна провести з користю.

Я спробую дістатися ближче до кабінету короля.

Я не збиралася лізти напролом або намагатися проникнути всередину. Поки що. Але хоча б поспостерігати за охороною, вивчити їхні маршрути, перевірити, наскільки добре захищений цей кабінет... Усе це було важливо.

Вирішивши так, я обережно відчинила двері кухні і, переконавшись, що в коридорі нікого немає, вислизнула назовні.

Знайомими мені вже проходами для слуг я без зусиль дісталася потрібної частини замку. Тут було тихіше. Урочисті зали залишилися далеко позаду, і тепер мене оточували широкі коридори, освітлені тільки тьмяним світлом паперових ліхтариків, які левітували вздовж стін. Вони плавно рухалися, ніби живі, відкидаючи довгі хитливі тіні.

Я зачаїлася в напівтемряві, прислухалася.

Тиша.

Лише десь вдалині почувся приглушений звук кроків. Серце забилося швидше, але я змусила себе дихати рівно.

Я дісталася до повороту й обережно виглянула з-за рогу, ховаючись у темряві, немов сама була однією з тіней.

Як я і припускала, охорона тут була значно серйознішою, ніж в інших частинах замку.

Біля кожних дверей стояло по двоє стражників — нерухомих, немов кам'яні статуї, з однаково суворими обличчями. Ще двоє патрулювали коридор, проходячи повз кожні двадцять хвилин. Я вловила цей ритм майже відразу, але дещо інше викликало в мені занепокоєння: магів серед них було набагато більше, ніж звичайних солдатів.

Їхня магія відчувалася в повітрі — густа, сильна, майже жива.

Я відчувала, як вона колихалася, немов чутливий звір, здатний будь-якої миті зірватися з ланцюга. Деякі аури були різкими, як спалахи блискавок, інші — в'язкими і щільними, немов туман, що огортає коридори.

Я стояла у своїй тіні майже годину.

На цей момент я перестала відчувати спину — холод пробрався під шкіру, ноги заніміли. Мені довелося відступити вглиб коридору, щоб хоч трохи розім'ятися.

І в цей момент — немов грім серед ясного неба — за моєю спиною пролунав голос.

— Що ти тут робиш?

Голос, хриплуватий, низький, повний влади, не давав жодного шансу засумніватися в тому, кому він належить.

Я застигла, зігнувшись навпіл.

Прокляття.

Я боялася навіть дихнути.

Незручна тиша затягнулася — настільки, що в мене задзвеніло у вухах. У грудях із силою стукало серце.

Коли я зрозуміла, що далі тягнути не можна, я різко випрямилася — так швидко, що в очах потемніло, і мені довелося судорожно вхопитися за край спідниці, щоб утримати рівновагу.

Не панікувати. Не видавати себе.

Я низько опустила голову і вклонилася.

— Я... якраз ішла до себе в кімнату, — пробурмотіла я, а потім, немов згадавши, хто переді мною, квапливо додала: — Ваша Високість.

Принцеса мовчала.

Це лякало.

Її присутність тиснула, як важкий камінь на груди, але ще гірше було те, що я не бачила її обличчя. Не могла вгадати ні її намірів, ні емоцій.

А потім вона рушила.

— Ти, — голос пролунав ближче, набагато ближче, — була з тією служницею разом.

Я завмерла.

Наступної миті тепла, майже пекуча рука торкнулася мого підборіддя.

Вона змусила мене підняти обличчя.

І я зустрілася з її поглядом.

Очі принцеси були настільки темними, що в них відображалася сама ніч. Майже чорні, з відблисками вогню, який тільки-тільки починав розгоратися. Поки що він був слабким, ледь мерехтів у глибині її зіниць, але... чомусь мені здавалося, що скоро це полум'я вирветься назовні.

Її шкіра, бліда і майже порцелянова, світилася в м'якому освітленні паперових ліхтарів. Акуратні, правильні риси обличчя могли б здатися навіть тендітними, якби не цей погляд — холодний, пронизливий, владний. Вона була старша за мене. Років на двадцять, може, більше.

Останні слова принцеси вдарили по мені, як хльосткий порив вітру, різкий і несподіваний.