Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

Я помітила, з якою пожадливою цікавістю дивилися на нас медсестри, що саме йшли з палати в палату.

— Не хочеш знати, як я став директором усього цього добра? — Він обвів поглядом приміщення.

— Ти завжди мав комерційні здібності, — вириваючись, промовила я, — і дуже мало совісті. Чому ж тут дивуватися?

— Знаєш, — усміхнувся він, — такою колючою ти мені ще більше подобаєшся.

— А ти мені — ні! — відрізала я.

Хоча це була неправда. Та зізнатися в тому, що мене просто неймовірно до нього тягнуло, означало б зрадити Ігоря. І дітей, яких він виростив. І саму себе. Костя знову б мене зруйнував. Такою була його природа. Я уникала його, як могла. Аж доки він не сказав грубо, зі злістю:

— Не перестанеш викаблучуватися — твоя сестриця завтра ж вилетить з лікарні.

Це був, як кажуть, удар нижче пояса. Не думала, що в нього вистачить ницості, але ж вистачило. На те він і Костя.

— Що ти від мене хочеш? — запитала я.

— А ти що, першокласниця, не розумієш? — У його очах промайнув недобрий вогник.

— Розумію. Навіщо тобі це? У тебе завжди було багато жінок. І зараз, упевнена, теж. Для чого тобі я?

— Гарна дуже. Аж яйця зводить, — грубо пожартував він.

Та я знала, що справа не в цім. Гарних багато. Йому потрібно було знову відчути свою владу наді мною. Перемогти не фізично, бо то не важко — заволодіти жінкою, хоч би й силою, а здобути перемогу емоційну. І він знав: якщо я опинюся з ним у ліжку, це означатиме, що він переміг. Знала це і я. Як вправний маніпулятор, він також знав, чим мене зачепити: якщо йому відмовлю і Світланку викинуть з лікарні, я собі цього не прощу.

— Падлюка! — дивлячись йому в очі, сказала я.

— Так! — згодився він. — Але ти не залишаєш мені вибору.

— Наволоч!

— Не так голосно. Люди навколо. А я, між іншим, тут не остання особа. Маєш дотримуватися субординації. Інакше тебе звільнять. Це прописано в трудовій угоді, до речі.

— Там також прописано, що я маю з тобою спати? — просичала я.

Костя раптом засміявся.

— Ні, це моє особисте бажання. У твоїх інтересах, — додав він.

— Подумаю, — відповіла я, гордо піднявши голову.

А насправді я страшенно перелякалася. Мене знову дуже стрімко затягувало в коло, з якого я всіма силами намагалася виборсатися.

— Нема часу тобі думати, — відрізав Костя, — сьогодні о 21-й у тому ж кафе, де ми розійшлися багато років тому.

Мисливець остаточно вирішив добити свою здобич.

Звісно, я пішла. Збиралася, як на перше побачення. Навіть нафарбувалася, чого не робила вже давно. Потім подивилася на свою розмальовану фізію в люстро й змила макіяж. Нехай милується блідою пикою, наволоч. Я не розуміла саму себе: з одного боку, Костя був мені огидний. Будь-кому була б огидна людина, яка вдається до такого ницого шантажу. З другого — він неймовірно мене приваблював. Як і тоді, коли ми були разом. Так не мало бути, але так було.

Хотіла запізнитися, як благородна леді, на побачення, але припхалася вчасно. Довго стояла за рогом і дивилася, як Костя нервово курить. Дивно, раніше він не курив. Та й не нервувався перед зустріччю із жінкою.

Нарешті Костя, викуривши три цигарки, зайшов до кафе. Правда, тепер це вже було не кафе, а розкішний ресторан. Я раптом відчула себе Попелюшкою — у джинсах, розтягнутому светрі, кросівках. Навмисно так вбралася, щоб він не думав, що заради нього витягну із шафи найкращі сукні. Для цього місця моя одіж явно не пасувала. Та й нехай!

Я почекала ще хвилин десять і запливла до ресторану. Щоправда, заплуталась у бісових вертючих дверях, наче в лабіринті. Мені здалося, що відвідувачі цього розкішного закладу, яких було не так і багато, сміються, дивлячись на мене. Від цього почала хвилюватися ще більше й ніяк не могла вибратися з дверей: вони наче водили мене по колу. Мені це здалося дуже символічним. Я теж усе життя ходжу по колу: ті самі люди, схожі події, тільки декорації трохи змінюються. Мабуть, усвідомлення цього додало мені злості, і я нарешті змогла вийти з бісових дверей. Гордо піднявши голову, попрямувала до столика, де сидів Костя. Хвала Господу, він сидів до дверей спиною і не помітив мого позору.

Я підійшла до столика, з розгону гепнулася на розкішний віденський стілець із гнутою спинкою.

— Ну? — сказала, дивлячись у його неймовірні зелені очі.

— Що «ну»? — не зрозумів Костя.

— Пішли до тебе. До мене не можна: діти.

— Отак відразу? — здивувався він.

— А чого тягти кота за хвіст? — відрізала я. — Моє тіло — це плата за те, що Світланка матиме можливість лікуватися в нашому… твоєму, — наголосила, — медичному центрі. Я готова її сплатити. Від мене вимагається ще якесь емоційне забарвлення нашої ділової угоди?

— Вимагається, — сказав Костя, — мені потрібна і ти, і мій син.

Мені заціпило. Я забула! Ні, не про те, що в мене є син! А про те, що його справжній батько — Костя. Але як про це дізнався він? Невже я йому