Читати книгу - "Повість про останню любов, О. Каліна"

— Звідки знаєш? — прошепотіла я.

— Ще тоді здогадався.

Значить, здогадався і промовчав. Ні словом не обмовився, навіть не поцікавився, чи правильна його здогадка. Не по-людськи.

— Здогадався, значить? — перепитала я. — Чому ж не поцікавився ще тоді? Не було бажання?

— Так, — відповів Костя, — інші були пріоритети.

— Інші пріоритети? — отетеріла я. — Тобто син — то не головне?

— Тоді я так думав, — спокійно сказав Костя, — дурний був. Хотілося пригод. Драйву, екстриму.

— Тобі й зараз тільки цього треба, — буркнула я. — Хіба щось змінилося?

— Усе змінилося.

— Правда? Я й бачу: ти запросив мене на побачення, як джентльмен, з букетом квітів, завмираючи від хвилювання.

Костя, здавалося, не звернув уваги на мою саркастичну репліку.

— Усе змінилося, — знову повторив він, — і я змінився. Вибач, що саме таким способом витягнув тебе на зустріч зі мною. Інакше ти б не згодилася. Хоча тебе й тягне до мене. Правда?

Я мовчала.

— Правда, — резюмував Костя.

Знову запанувала мовчанка.

— Я хочу розповісти тобі одну історію. Про себе, — перервав мовчання Костя, — прошу, вислухай. Це для мене дуже важливо. Після тої нашої зустрічі тут я, чесно кажучи, не дуже горював. Скоріше, ти зачепила моє самолюбство. Не більше. У мене тоді бізнес пішов угору, — Костя криво посміхнувся, — з вибивання грошей. Компанію я таку створив, з професіоналів. Могли не лише гроші, а й нирки відбити так, що ніхто б нічого не запідозрив, хіба патологоанатом. Гроші легкі та дурні. Я почав пити. Компанії, дівчата — весело проводив час. Любив перегони на авто влаштовувати, будучи п’яним у дупу. Коли вимикаються в голові всі гальма — страх, совість — і ти мчиш по дорозі, аж вітер у вухах завиває, — це такий кайф! Мені досі бракує цього відчуття, зізнаюся чесно. Багато в моєму житті було таких перегонів. Не знаю, хто мене беріг: Бог чи чорт, але я завжди виходив сухим з води — жодної подряпини. А чотирьох моїх напарників чи друзів — не знаю, як назвати — закопали. Та одного разу сталася дивна історія. Страшна історія. Але страшна для мене одного, бо насправді нічого жахливого в ній не було. Однієї ночі я сів за кермо таким п’яним, що ледве пам’ятав, як мене звати. Їхав тоді, правда, сам. Траса порожня, тож я піддав газу до межі. Мчав так довгенько, а може, і ні — відчуття часу змістилося. І раптом… Побачив серед траси дитячий велосипед. Звичайний триколісний. Ми всі на таких у дитинстві їздили. На велосипеді сидів малюк років трьох і весело крутив педалі. Я бачив це так ясно, наче на збільшеній фотографії. І розумів, що зупинитися вже не встигну. Єдине, що лишалося, — на всій швидкості у відбійник. Але це означало, що мені гаплик. На такій швидкості від мене залишилася б тільки купа м’яса в покрученій машині. Постав вибір: або я, або малюк. Я вибрав себе. — Костин голос звучав рівно, хоча було помітно, що говорити йому тяжко. — Який іще вибір могла зробити така егоїстична, себелюбна скотина? Я наїхав на малого. Чув, як скреготів метал об метал. Ніколи не забуду цей звук. Зупинився аж хвилин через 20. Довго сидів в авто — хміль як рукою зняло. І раптом до мене дійшло: звідки вночі на міжнародній трасі може взятися дитина на велосипеді? Одна?! Слава тобі Господи! Привиділося! З п’яних очей! Зітхнув з полегшенням, вибрався із салону, оглянув машину, заглянув під днище. Під віссю застрягли уламки велосипедика. Але ні слідів крові, ні фрагментів тільця не було видно. Я заціпенів. Хотів кинути машину і йти, куди очі дивляться. Та замість цього стрибнув у салон і помчав далі. Їхав, аж доки в баку бензин не закінчився. Зупинився вранці десь серед полів. Неймовірним зусиллям волі примусив себе знову заглянути під машину. То був не велосипед, просто якась залізяка.

Костя замовк. Мовчала і я.

— Я заспокоївся. Чого хвилюватися, якщо все обійшлося? Але десь через тиждень мені щоночі почав снитися той малий на велосипеді. Очі величезні, сині. Сидить, ногами дриґає і питає мене: «Ти хто?» Голову набік схиляє і дивиться так зацікавлено. Я спочатку на ці сни уваги не звертав. Потім на його запитання «Ти хто?» почав називати прізвище, ім’я, по батькові! А він усе одно торочить: «Ти хто?» Ось тоді я й почав задумуватися: «А й справді, хто я? Що я зробив гарного, доброго, корисного?» Скільки себе пам’ятаю, головним було мати гроші й весело проводити час. Ну, і жінки, звичайно. Підкорити, підім’яти, зробити так, щоб не могла без мене жити й дихати…

— Це в тебе добре виходить, — мимоволі вихопилося в мене, хоча я й не хотіла цього казати.

Довгий уважний погляд Кості. Я змогла витримати його, хоча раніше завжди першою опускала очі.

— І так мені паскудно після тих снів було! — про­дов­жив він. — Не передати. Почав пити ще більше, аби засинати й нічого не бачити уві сні, але що п’янішим я був, то чіткіше і яскравіше бачив того малого з очиськами. Я мало з розуму не зійшов! Часто думав: краще б тоді розбився, влетівши у відбійник. Але ж я вибрав себе, не малюка, хай і примарного. Хто я після цього?

Костя знову замовк. Довго мовчав, думаючи про своє.

— І що було далі? — перервала я його роздуми.

— Воювати пішов. Щоб утекти від цього синьоокого малого й від себе. На нашій планеті завжди знайдеться де повоювати. Думав, як уб’ють — добре, не буду мордуватися. Лишуся живий… Не знаю, щось думатиму.

— Довго воював? — запитала я.

— Довго.