Читати книгу - "Під лапою Вовка, Ріна Март"

Перша нарада в Умані відбулася без командира, проте була надзвичайно результативною. Сірко та Глух, як досвідчені воєначальники, тимчасово узяли керівництво на себе, вислуховуючи усі козацькії голови. У великій адміністративній булівлі, що була більше схожа на церкву через хрест на даху, вели нараду не більше десяти козаків, серед яких, окрім Сірка та Глуха, були ще присутні Яків Воронченко та Михайло Громика. Останнього Глух вирішив залишити на період своєї відсутності тримати оборону Умані на випадок несподіваного нападу, що було доволі звичним явищем, зважаючи на розташування прикордонного міста. Громика був правицею Глуха, відчайдушний прихильник ідей вільного козацтва та особисто Богдана Хмельницького, герой Зборівської битви. Активно брав участь у військових і адміністративних справах Уманського полку. Йому Глух довіряв як собі. І хоча останній період був відносно спокійним у контексті безпосередніх набігів на Умань через козацько-визвольні війни та союзника у вигляді Кримського ханства, однак загроза нападів татарів та турків залишалася постійною.

Нарада, що тривала до пізнього вечора не так через вирішення справ походу, як про чергову можливість побачитися добрим побратимам та обмінятися спогадами, закінчилась п’яними обіймами та голосними піснями. Козаки виходили у доброму гуморі та вірі у свою справу. Обвітрені степовими вітрами, загартовані виснажливими битвами, ці дужі чоловіки були об’єднані невидимою силою, що давала наснагу долати труднощі, боротися за свободу свого народу та зберігати свою ідентичність навіть у найважчі часи. Це особливий стан душі, поєднання мужності, волелюбності, братерства й непохитної віри в правоту своєї справи. Нестримний, волелюбний, мов вільний степовий вітер козацький дух тримав їх разом, і це братерство було міцніше за будь-які окови, не розрубати його, не випалити, не висікти. Козацький дух вперто вів їх уперед, туди, де відгомін кривавих битв, грім підков та стогони конаючих ворогів, запалював у їхніх серцях шалену іскру, що завжди жевріла, чекаючи слушної миті. І ця мить настала. І вони не мають права відступати.

Сірко тихенько увійшов до намету, намагаючись не розбудити Софію. Дівчина міцно спала, намагаючись уві сні забути свої дівочі тривоги. Її обриси у напівтемряві будили у ньому незвичні бажання, що завжди вважав бабськими витівками. А сам. Ладен був на колінах випрошувати в неї простити за ганебну поведінку, недостойну славного мужа. Іван посміхнувся своїм слабкодухим думкам. От що значить цмулити рідко оковиту. Вона бере тебе у полон, а не ти її, і кермує твоїми думками, перетворюючи яснії думи на кисіль. Трясонувши плечима, немов проганяючи набридливого комара, Іван зняв одяг та вклався спати. Не вистачало ще в такому непотребному стані лізти до неї зі своїми бажаннями та вибаченнями. Як Тиміш. Та тому можна простити, молоде, дурне, гаряче. А він. Сірко знову посміхнувся, накрився широким опанчем і за мить уже хропів міцним здоровим сном, як той мугир у заїжджому дворі Гданська.

Софія поставила пусті відра на стежку, що змією вилася до найближчого колодязя, викопаного наспіх для козацьких потреб, та поглянула угору. Ліниве вересневе сонце ледь визирнуло з-за обрію, і у повітрі ще пахло світанковою прохолодою, соковитими яблуками та свіжим сіном, що його дбайливі січовики уже розносили своїм вірним чотириногим побратимам. Кінь під козаком мав бути дужим та сміливим, звиклим до шуму битв, скреготу криці та свисту ядерних гармат. А ще він мав бути завжди нагодованим, бо воювати на пустий шлунок – то річ невдячна. Дівчина посміхнулась ватазі чоловіків, що йшли з великим оберемками трави, та продовжила свою коротеньку подорож до колодязя. Сірко ще спав, явно вчора перехилив зайвого, бо у наметі до ранку стояв стійкий характерний запах, тож дівчина вирішила сходити набрати води. Аби вдихнути чистого світанкового повітря.

Світанок огортав усе навколо м’яким ледь вловимим серпанком туману, що, мов казкова ковдра, ніжно стелився над полями та річкою вдалині. Ступаючи босими ногами по сріблястій павутині, розвішаній між трав, Софія подумала, що такого чудового тихого ранку вона не бачила вже давно, і вже давно не відчувала такого умиротворення на серці, споглядаючи рум’яні горобини, листя яких вигравало всіма відтінками жовтого, помаранчевого та червоного, створюючи враження, немов вся природа горить тихим привітним полум’ям, що зігріває, а не знищує. Навіть вітер у вересні особливий – м’який і лагідний, він приносить із собою шепіт минувшого літа та обіцянки осіннього затишку. Вересень чомусь відчувається як час початку. Час, коли осінь тільки-но легенько стукає у двері, наповнюючи серце м’якою радістю й очікуванням чогось нового, лагідно готуючи нас до зимових змін.

- Не спиться, панночко? – раптом почула дівчина приємний голос, що враз вивів її з поетичного стану споглядяання мерехтливих червоно-помаранчевих крон горобин.

Тиміш. Вона спосміхнулась до себе, але коли повертала голову у його бік, обличчя її, ніжне та трішки заспане, мало вираз суровий та зосереджений, хоча букет польових квітів у його руках її дуже здивував. Він чатував на неї? Очікував на її появу тут, знаючи що ходить зранку до колодязя по свіжу воду? Він слідкує за нею? Та замість цих питань вона з ледь вловимою насмішкою запитала у відповідь, натякаючи на його вчорашню причту

- Тобі теж не спиться, командире, голова не болить?

- Софіє, — промовив він серйозно, пропускаючи мимо вух її іронію. Його красиві виразні очі світилися впевненістю, але голос мав м'який тон. - Це тобі. – парубок простягнув їй невеличкий букет польових квітів.

- Що це? Навіщо? – дівчина звела руки за спиною. Не вистачало щоб Сірко побачив цю сцену, вона і так з острахом чекає коли він прокинеться та якою буде його реакція на вчорашні події.

- Хочу просити у тебе пробачення на ясну голову. За вчорашнє теж пробач, з’явився в наметі як проява, налякав тебе і Івана. Тому приніс тобі ці квіти. Вони скромні, але, як і ти, вони справжні.