Читати книгу - "Ціна збереження , Невидимі крила"

На ранок Кай старався поводитися так, ніби нічого не сталося. Він посміхався, щось жартував, обіймав Лею, але вона одразу відчула — щось не так. Його погляд був іншим: не ніжним, закоханим, як раніше, а якимось... співчутливим. Ніби він дивився на неї з жалем, а не з любов’ю.
Це гнітило. Лея не могла мовчати, і вони домовилися поговорити.
— "Я ж просив тебе, щоб ти казала мені, коли тобі погано," — почав Кай, трохи роздратовано, але більше засмучено. — "Я ж казав: нагадуй мені. А тепер... Тепер вся твоя сім’я побачила, який я насправді. Побачили, що тобі погано через мене."
Лея дивилася на нього з болем у очах. Вона розуміла, що він зараз не злий — він розчарований. Але вона не могла залишити це без відповіді.
— "Я хотіла сказати," — прошепотіла вона, — "але коли вчора я почала говорити тобі, як мені насправді, ти сказав, що я вдаю. Що я граю на публіку. І після того... я вже не могла нічого сказати."
Її голос зірвався, і очі знову наповнилися слізьми. Вона не плакала голосно — просто дивилася на нього, з тишею в погляді, в якій звучало більше болю, ніж у будь-яких криках.
Кай відвів очі. Він усе розумів — надто пізно. 

Так проходили їхні останні дні разом. Кай і Лея поводилися так, ніби все гаразд — жартували, вечеряли разом, іноді навіть обіймалися. Але обидва чудово розуміли: це лише ілюзія спокою, спроба втримати те, що вже тріщить по швах. Вони мовчки уникали складних тем, боячись, що одне невдале слово зруйнує крихкий баланс.
Погляди їхні стали коротшими, дотики — обережнішими, як ніби хтось із них міг обпектися. У кімнаті було тихо, але ця тиша була гучнішою за будь-які сварки. І хоча зовні усе виглядало спокійно — всередині в кожному з них було багато болю, страху та невимовного відчуття кінця.