Читати книгу - "Берегиня Серця Атлантиди, Аврора Лав"

— Я, Аелар, Оберіг Серця Атлантиди, нічого вам не винен! — його голос лунав упевнено і велично.

Обурення вибухнуло з новою силою. Деякі члени ради почали вимагати його негайної участі у війні. Це не були прохання, це були накази, жорсткі й безапеляційні, які не залишали місця для відмови. Їхня зухвалість розлютила Аелара.

— Ви самі винні у своєму становищі. Тільки ви відповідальні за те, що відбувається на землі! — його слова звучали як вирок.

— Не можу погодитися з вами, шановний Аеларе, — втрутився глибокий розкотистий голос Декана вампірів Лоренцо Ді Мартіно. — Якщо вірити древнім текстам, Ларан — це творіння рук Альвів. Утім, як і ми всі.

Його слова влучили в саме серце конфлікту. Я мовчки погодилася з ним.

— Ви створили чуму і дозволили їй поширитися на землі, а самі сховалися у своєму Альвхеймі, — продовжив Декан Ді Мартіно.

— Ви маєте рацію, Лоренцо, — спокійно відповів Аелар. — Але ми надійно заточили Ларана тисячі років тому.

— І все ж він вирвався, — іронічно зауважив вампір, стискаючи руки за спиною.

— Ми намагалися допомогти вам! Але ви відкинули нашу допомогу і мало не знищили все живе на планеті! — Аелар підвищив голос. Уперше я бачила його таким емоційним.

— Це вже в минулому, — втрутилася Декан Касандра Роджерс. Її голос був сповнений печалі, але не гніву. — Ми змінилися. Ви це прекрасно знаєте. Ви тут, — вона жестом обвела залу, — в Академії, серед нас. Ви відкрилися міс Голден, ви її оберігаєте. Хіба це нічого не означає? Ви ж бачите, що Ордо готове боротися зі своїми помилками. Але нам не вистачає сил.

Напружена тиша заповнила залу, кожна секунда здавалася вічністю. Зрештою, її перервав Аелар.

— Я всього лише Оберіг Серця Атлантиди, хоронитель ключа від воріт в Альвхейм. Стоячи тут перед вами, я вже порушую безліч законів моєї цивілізації.

Я вдивлялася в його очі, шукаючи підтримки. Він був другом, а тепер ще й останньою надією. Я розуміла, що іншого виходу немає.

— І навіть якби я погодився вам допомогти, — він зробив наголос на слові “якби”, — я не всесильний. Мені одному не здолати CultusLaurent.

Зала наповнилася шепотінням, незадоволеним гулом, який ставав дедалі голоснішим.

— Вибачте, шановна рада Ордо, але від вашої організації майже нічого не залишилося, — різко кинув він.

Ці слова викликали шквал обурення, звинувачень і лайки. Але вони були правдивими. Він бачив картину цілком, без прикрас. А мене цей загальний відчай розлютив до краю.

— А якщо попросити про допомогу інших? — різко випалила я, не в змозі стримати емоцій.

Аелар кинув на мене здивований, навіть трохи ошелешений погляд.

— Якщо попросити інших Альвів? Вони можуть нам допомогти? Адже мир на землі — це і їхня відповідальність! Декан Ді Мартіно має рацію! Ларан — це породження вашої любові та слабкості! І саме ви несете відповідальність за те, що зараз відбувається!

У залі запанувала напружена тиша, що обтяжувала плечі. Раптом у своїй голові я почула тихий, але владний голос:

«Енжело, люба…»

— Ні, Аеларе! — вигукнула я, відчуваючи, як мої слова проривають усі бар’єри його спокою. — Поглянь на нас! Ми в розпачі!

Члени ради пильно вдивлялися в мене та Альва, і здавалося, що хтось починає здогадуватися про нашу здатність спілкуватися подумки. Але вони мовчали, дозволяючи моєму монологу тривати.

— Якщо ви не допоможете, повертатися вам буде нікуди! — додала я, кожне слово проникало в зону його комфорту, змушуючи реагувати.

«Енжело, я не смію просити про це…» — його внутрішній голос тепер звучав іще слабше, наче він вагався навіть думати про подібне.

— Тоді я попрошу! — відрізала я, відчуваючи в собі несподівану рішучість. — Відведи мене до Альвхейму!

Його очі розширилися, блиснувши глибокою емоцією, змішаною з острахом і подивом. У цей момент я зрозуміла, що мої слова змусили його зважитися на щось, чого він, можливо, уникав століттями.