Читати книгу - "Небудь-де"

Він нахилив голову в іронічному поклоні, але його очі не ворухнулися, а руки не сіпнулися.

— У мене про вас аналогічне уявлення, люба леді. Але стріла з арбалета в горло й падіння з кількох тисяч футів можуть переконати мене в протилежному, чи не так? Поклади його і відступи крок назад. — Вона ніжно й турботливо поклала списа на землю, а тоді підвелася й відступила. — Можеш сказати йому, Мисливице, — сказав маркіз. — Я вже знаю — і це знання дісталося мені важко. Скажи йому, хто стоїть за всім.

— Ізлінтон, — сказала вона.

Ричард похитав головою, ніби намагаючись відігнати муху.

— Не може бути, — сказав він. — Я ж бачив Ізлінтона. Він ангел. — А тоді, майже з відчаєм, він спитав: — Чому?

Маркіз не відводив від Мисливиці погляду, а вістря стріли в його арбалеті не відхилилося ані на сантиметр.

— Якби ж я знав. Але Ізлінтон на дні Даун-стріт і він же на дні всієї цієї каламуті. А між нами й Ізлінтоном лабіринт і Звір. Ричарде, візьми списа. Мисливице, йди поперед мене, будь ласка.

Ричард підібрав списа й незграбно, спираючись на нього, спромігся звестися на ноги.

— Хочеш, щоб вона йшла з нами? — здивовано спитав він.

— А ти б радше волів мати її за нашими спинами? — сухо спитав маркіз.

— Ти міг би її вбити, — сказав Ричард.

— Я так і зроблю, якщо не матиму інших альтернатив, — сказав маркіз, — але я б геть не хотів позбуватися можливості вибору раніше, ніж це стане украй необхідно. Врешті-решт, смерть же така остаточна, хіба ні?

— Невже? — спитав Ричард.

— Іноді, — сказав маркіз де Карабас. І вони пішли вниз.

16

Кілька годин вони мовчки спускалися туди, куди вела звивиста кам'яна дорога. Ричардові й досі боліло, він кульгав і переживав дивне душевне й фізичне сум'яття: всередині нього кублилися почуття поразки й зради, а в поєднанні з ледь не забраним Ламією життям, ушкодженнями, завданими містером Вандемаром, і власними переживаннями на високій дошці вони повністю розбили його. Втім, він був певен, що його неприємності минулого дня були бліденькими й незначними на тлі того, що мав відчути маркіз. Тож він мовчав.

А маркіз мовчав, бо від кожного сказаного слова йому боліло в горлі. Він налаштувався дати йому заживати й зосередився на Мисливиці. Маркіз розумів, що коли бодай на мить послабить увагу, вона про це дізнається, і за секунду буде вже далеко або кинеться на них. Тож він нічого не казав.

Мисливиця йшла трохи попереду. Вона теж нічого не казала.

За кілька годин вони дісталися дна Даун-стріт. Вулиця закінчувалася широкими циклопічними воротами, стовпи яких були збудовані з гігантських кам'яних брил. Ці ворота збудували велетні, вирішив Ричард, що трохи пригадував перекази про давно померлих королів міфічного Лондона, перекази про короля Брана й велетнів Ґоґа й Маґоґа, які мали руки завбільшки з дуби, а самі їхні голови були мов ті пагорби. Ворота ж давно поіржавіли й розсипалися. В болоті під ногами ще виднілися їх уламки, а трохи більші залишки звисали з поіржавілих завіс на стовпах воріт. Самі завіси були вищі за Ричарда.

Маркіз зробив Мисливиці знак зупинитися. Тоді він облизнув губи й сказав:

— Ці ворота позначають кінець Даун-стріт і початок лабіринту. А за лабіринтом чекає ангел Ізлінтон. А в самому лабіринті — Звір.

— Не розумію, — сказав Ричард. — Ізлінтон. Я ж розмовляв із ним. Отим. Ним. Він ангел, розумієте? Справжній ангел.

Маркіз невесело усміхнувся.

— Коли ангели стають на лихий шлях, Ричарде, то гірше за них нема нікого. Пам'ятаєш, Люцифер теж колись був ангелом.

Мисливиця дивилася на Ричарда горіхово-карими очима.

— Місце, яке ти відвідав — то цитадель Ізлінтона, а також його в'язниця, — сказала вона. То були її перші слова за багато годин. — Він не вільний звідти виходити.

Маркіз звернувся до неї напряму.

— Я так розумію, що лабіринт і Звір у ньому покликані відвадити непроханих.

Вона схилила голову.

— І мені так здається.

Ричард повернувся до маркіза і вивергнув усю свою злість, безсилля і розчарування одним лютим зарядом:

— Нащо взагалі з нею балакати? Чому вона й досі з нами? Вона зрадниця, а намагалася намовити нам, що зрадник — ти.

— І я врятувала твоє життя, Ричарде Мейг’ю, — тихо сказала Мисливиця. — Багато разів. На мосту. Коло прогалини. На дошці вгорі. — Вони зустрілися очима, і відводити погляд довелося Ричардові.

Тунелями пролетіло якесь відлуння — щось схоже на рев чи гарчання. Волосся на шиї нижче потилиці поставало Ричардові дибки. Звук був далекий, але більше в ньому не було нічого втішного. Ричард упізнав його — він чув його у снах, але тепер це ревіння не скидалося ані на бика, ані на вепра. Створіння ревіло, мов лев. Мов дракон.

— Лабіринт — одне з найстаріших місць Спіднього Лондона, — сказав маркіз. — Ще до того, як король Люд заснував поселення на болотах Темзи, тут уже був лабіринт.

— Але без Звіра, — сказав Ричард.

— Тоді ще без.

Ричард вагався. Знову почулося далеке ревіння.

— Я… гадаю, що мені снився Звір, — сказав він.

Маркіз підняв брову.

— І які то були сни?

— Погані.

Маркіз поглянув на нього, зважуючи сказане. А тоді сказав:

— Слухай, Ричарде. Я беру з собою Мисливицю. Якщо ти хочеш почекати тут, ніхто не звинуватить тебе в боягузтві.

Ричард похитав головою. Іноді вибору просто немає.

— Я не відверну. Не тепер. Вони забрали Дуері.

— Так, — сказав маркіз. — Гаразд. То ходімо?

Бездоганні карамельні губи викривилися в посмішці.

— Треба бути божевільним, щоб туди заходити, — сказала вона. — Без ангелового талісмана ви ніколи не знайдете дороги. Ніколи не пройдете повз вепра.

Маркіз сягнув рукою під свою ковдру-пончо й видобув маленьку обсидіанову статуетку, яку взяв із кабінету батька Дуері.

— Ти говориш про таку штуку? — спитав він.

Маркіз подумав, що більшість із пережитого ним за минулий тиждень була варта того, щоб побачити цей вираз на обличчі Мисливиці. Вони рушили крізь ворота й увійшли до лабіринту.

Руки Дуері були зв'язані за спиною, а позаду неї ішов містер Вандемар, тримаючи унизану перснями долоню на її плечі, штовхаючи її вперед. Містер Круп квапливо ступав поперед них, високо тримаючи забраний у Дуері талісман і зиркаючи на всі боки, наче вкрай пафосна куниця, що вирішила напасти на курник.

Сам лабіринт був місцем чистого божевілля. Він був зібраний з утрачених фрагментів Горішнього Лондона, з провулків, доріг, переходів і тунелів, що за тисячоліття попровалювалися в тріщини дійсності й опинилися у світі