Читати книгу - "Небудь-де"

Містер Круп відчував потяг талісмана і дозволив йому вести себе. Вони йшли вузеньким провулком, що колись був частиною вікторіанських «кубел» — нетрів, де в рівних частках змішалися крадіжки, джин за одне пенні, халупи за два з половиною і секс за три — і чули його, як він щось винюхував і сопів носом десь поблизу. А тоді він низько й похмуро заревів. Містер Круп повагався, перш ніж поспішити вперед короткими дерев’яними сходами, а тоді зупинився в кінці провулка й роззирнувся навсібіч, перш ніж повів їх униз якимись сходами до довгого кам’яного тунелю, що колись проходив через Флітські болота в часи тамплієрів.

Дуері сказала:

— Та ви ж злякалися, хіба ні?

Круп люто зиркнув на неї.

— Припни язика.

Вона усміхнулася, хоч усміхатися їй зараз не дуже хотілося.

— Ви боїтеся, що талісман не зможе провести вас повз Звіра. І що ви плануєте тепер? Викрасти Ізлінтона? Продати нас обох тому, хто найбільше заплатить?

— Тихо, — сказав містер Вандемар. Але містер Круп просто хихотнув, і тоді Дуері зрозуміла, що ангел Ізлінтон їй не друг.

Вона загукала:

— Агов! Звіре! Ми тут! Ходи сюди! Звірятку!

Містер Вандемар штурхонув її в потилицю й кинув нею об стіну.

— Сказав же не галасувати, — спокійно мовив він.

Вона відчула в роті присмак крові й сплюнула в грязюку червоним. Тоді вона розтулила губи, щоб знову загукати. Містер Вандемар це передбачив і запхав їй до рота хустинку, яку витяг перед тим з кишені. Вона спробувала вкусити його при цьому за пальця, але на нього це не справило бажаної дії.

— Тепер ітимеш тихо, — сказав він їй.

Містер Вандемар дуже пишався своєю заляпаною чимось зеленим, коричневим і чорним хусткою, що колись належала огрядному торгівцю нюхальним тютюном у 1820-х роках, котрий помер від апоплексії й був із цією хусткою похований. Містер Вандемар і досі коли-не-коли знаходив у ній рештки того торгівця, але загалом, думав він, то була чудова хустка.

Далі вони йшли мовчки.

За лабіринтом, у кам'яній залі, що також була його цитаделлю і в'язницею, ангел Ізлінтон робив дещо, чого не робив уже багато тисяч років — співав. Він мав прекрасний голос, приємний і мелодійний. Як і всі ангели, він мав бездоганний тембр. Ізлінтон співав пісню Ірвіна Берліна[27] і граційно танцював, повільно і бездоганно ступаючи й рухаючись у Великій залі, заповненій свічками.

— Це рай, — співав ангел. — Я в раю, і серце б'ється так, що говорити не дає…

Він урвав танець, коли досяг чорних дверей зали, зроблених із кременю й потьмянілого срібла. Він повільно провів пальцями по їхній холодній поверхні й притиснувся до неї. А тоді він продовжив співати вже тихіше:

— Рай… Я в раю… Я в раю… Я в раю…

Тоді він мило й ніжно усміхнувся, і ця усмішка ангела Ізлінтона була такою жахливою, що її навряд чи витримали б чиїсь очі. Він знову вимовив слова, повторюючи їх для себе знову і знову і їх склади примарно зависли в повітрі освітленої свічками темної зали.

— Я в раю, — сказав він.

Ричард зробив ще один запис до свого уявного щоденника. «Сьогодні, — думав він, — я пережив перехід дошкою, поцілунок смерті й лекцію з копання людини ногами. Просто ж зараз я прямую лабіринтом з одним навіженим покидьком, що повернувся з мертвих, і охоронницею, котра виявилася… який там антонім до охоронниці. Я виліз зі свого ставка так далеко, що…» — і тоді метафори його зрадили. Він покинув світ метафор і порівнянь, перейшовши до світу явищ, які існують насправді, і це його змінювало.

Вони брели вузьким проходом по мокрій, болотистій землі між темними кам’яними стінами. Маркіз мав у руках і талісман, і арбалет, тож уважно стежив за тим, щоб увесь час триматися за десять футів позаду Мисливиці. Ричард ішов попереду, несучи її списа на Звіра й жовтий сигнальний вогонь, що його маркіз видобув з-під свого покривала і що тепер освітлював стіни й грязюку, якою він ішов на добрій відстані перед Мисливицею. Болото смерділо, а комарі почали обсідати Ричардові руки, ноги й обличчя, боляче його кусаючи й залишаючи по собі величезні сверблячі припухлини. Ані Мисливиця, ані маркіз не згадали комарів і словом.

Ричард почав підозрювати, що вони добряче загубилися, і його настрій не покращувався від того, що в болоті виднілося повно мерців — збережених зі шкірою тіл, вибілених кісток скелетів і мертвотно-синіх розбухлих від вологи трупаків. Ричард замислився над тим, чи довго вони тут лежать, і чи їх убив Звір, чи, може, комарі. Він нічого не казав наступні п’ять хвилин і одинадцять комариних укусів, а тоді вигукнув:

— Мабуть, ми загубилися. Ми тут вже проходили.

Маркіз підняв талісмана вище.

— Ні. Все гаразд, — сказав він. — Талісман веде нас прямо. Розумна штукенція.

— Ага, — сказав Ричард, котрого це не переконало. — Дуже розумна.

Саме тоді босий маркіз наступив на роздроблену грудну клітку напівзасмоктаного в болото трупа, проштрикнув собі п’яту й шкандибнув. Чорна статуетка пролетіла в повітрі й задоволено ляпнулася в темне болото, ніби риба, що вистрибнула в повітря й повернулася в воду. Маркіз вирівнявся й націлив арбалета Мисливиці в спину. Він відчув тепло і гострий біль у правій п’яті. Він сподівався, що розпоров її не дуже сильно, бо крові наразі мав небагато і не міг дозволити собі знову її втрачати.

— Ричарде, — погукав він. — Я впустив його. Можеш повернутися сюди? — Ричард повернувся, високо піднісши сигнальний вогонь, сподіваючись, що його світло блисне на обсидіані, але не бачив нічого, крім мокрої твані. — Опустися до грязюки й пошукай добре, — сказав маркіз.

Ричард застогнав.

— Тобі ж снився Звір, Ричарде, — сказав маркіз. — Ти ж не хочеш зустріти його насправді?

Ричард трохи подумав про це, а тоді встромив держака бронзового списа в болото і поставив поруч сигнальний вогонь, щоб той освітлював поверхню багна уривчастим бурштиновим світлом. Він опустився у твань на коліна й долоні й пошукав статуетку, водячи руками по поверхні й сподіваючись не натрапити на обличчя чи руку якогось мерця.

— Безнадійно. Вона може бути де завгодно.

— Шукай далі, — сказав маркіз.

Ричард спробував пригадати, як зазвичай шукав загублене. Спочатку він наскільки міг