Читати книгу - "Кінець зміни"

— Хороше питання.

Піт викладає свою версію:

— Кажуть, Брукс поклав його у свою власну машину і десь завіз — може, кудись у яр чи в дренажний колодязь, може, коли повернувся, нагодувавши Хартсфілда тими таблетками, але чому ж тіло жінки тоді валяється біля дверей? І передусім: чого він сюди повернувся?

— Вони скажуть…

— Авжеж, що він ненормальний! Звичайно, так і скажуть! Це ідеальна відповідь, коли нічого не зрозуміло. А якщо взагалі згадають про Еллертон і Стовер (а скоріш за все, ні!) — то на нього повісять і їх убивство!

Якщо згадають, думає Ходжес, то Ненсі Елдерсон буде свідчити на користь цієї версії, принаймні частково. Бо немає сумніву, що саме Бібліотечний Ел стежив за будинком на Гіллтоп-корті, і вона його бачила.

— От вони Брукса відправлять на просушку, переживуть розповіді в пресі і на тому й зупиняться. Але тут не все так просто, Керме. Тут має бути ще щось. Якщо ти щось знаєш, маєш хоч якусь ниточку, хапайся за неї. Обіцяй, що це зробиш.

Маю, і не одну, думає Ходжес, але ключ — це Бабіно, а Бабіно зник.

— Багато крові в машині?

— Не дуже, але експерти кажуть, що група там така, як у Бабіно. Це ще не остаточно, але… блядь. Маю вже йти. Іззі й один із ВКРів щойно вийшли з задніх дверей. Вони на мене дивляться.

— Добре.

— Зателефонуй мені. Коли щось можу тобі дати, кажи.

— Скажу.

Ходжес завершує розмову і підводить голову, шукаючи очима Холлі, але її немає поруч.

— Білле, — чує він її тихий голос. — Іди сюди!

Здивований, він заходить у свій кабінет і так і завмирає. Джером за столом в обертовому кріслі Ходжеса. Його довгі ноги висунуті далеко під стіл, і він дивиться в «заппіт» Діни Скотт. Очі його широко розплющені, але порожні. Рот відкритий. На нижній губі кілька крапель слини. З маленького динаміка ґаджета лунає мелодійка — але не та, що була ввечері, Ходжес одразу помічає.

— Джероме! — Він робить крок уперед, але не встигає зробити другий, як Холлі хапає його за ремінь. На диво міцно хапає.

— Ні, — каже вона так само тихо. — Його не можна різко будити. Коли з ним отаке, не можна.

— А як?

— Я колись проходила гіпнотерапію, коли мені було трохи за тридцять. У мене були проблеми з… та нехай, не важливо, з чим. Дай-но я спробую.

— Ти впевнена?

Вони дивиться на нього, її обличчя бліде, в очах страх.

— Ні, але так його лишати не можна. Після того, що сталося з Барбарою, не можна!

«Заппіт» в обім’яклих руках Джерома блимає яскраво-синім. Джером не реагує, не моргає, тільки далі дивиться в екран під музику.

Холлі робить один крок, потім другий.

— Джероме!

Відповіді немає.

— Джероме, ти мене чуєш?

— Так, — відповідає Джером, не зводячи очей з екрану.

— Джероме, де ти?

І Джером відповідає:

— На моєму похороні. Туди всі прийшли. Дуже красиво.

17

Брейді захопився ідеєю самогубств у дванадцятирічному віці, прочитавши «Ворона» — документальний кримінальний роман про масові самогубства сектантів у Джонстауні в Гаяні. Там понад дев’ятсот людей — з них третина діти — померли, випивши соку з ціанідом. Брейді було цікаве, крім приголомшливої кількості загиблих, готування до фінальної оргії. Задовго до того дня, коли цілі родини разом проковтнули отруту і няньки (справжні!) за допомогою шприців заливали отруту в роти плачучим немовлятам, Джим Джонс готував своїх послідовників до апофеозу вогняними церемоніями і вечорами самогубств, які він назвав «Білі ночі». Спочатку він навіяв людям параною, а потім зачаровував їх блиском смерті.

У старших класах Брейді написав єдину роботу, за яку отримав «відмінно», — з дуркуватого предмету «Американське життя». Робота називалася: «Шляхи смерті в Америці: Коротке дослідження самогубств у США». У ній наводилася статистика за 1999 рік — найсвіжіша на той момент. Понад сорок тисяч людей покінчили з життям того року, здебільшого за допомогою вогнепальної зброї (найнадійніший спосіб піти), на другому місці з невеликим відривом були медикаменти. Також люди вішалися, топилися, спливали кров’ю, засовували голови в газову духовку, спалювали себе і налітали в машині на підпори мостів. Один винахідливий чоловік (його Брейді в доповідь не вніс; навіть за тих часів він боявся, що його вважатимуть збоченцем) засунув собі в задній прохід дріт, підключений до двохсот двадцяти вольт, — і загинув від удару струмом. У 1999 році самогубство серед причин смерті в США перебувало на десятому місці, і якщо додати ті, котрі сприйняли як нещасний випадок чи «природну смерть», то воно цілком догнало б серцеві недуги, рак і автокатастрофи. Найімовірніше, усе ж не догнало б, але дуже наблизилося б.

Брейді цитував Альбера Камю: «Існує лише одна дійсно серйозна філософська проблема — і це самогубство».

Також він цитував відомого психіатра Раймонда Каца, який казав прямо: «Кожна людина народжується з геном самогубства». Брейді не потурбувався закінчити твердження Каца, бо воно позбавляло ситуацію драматизму: «Але в більшості з нас він так і залишається в латентному стані».

За ті десять років, які минули між його випуском зі школи і травмою в залі «Мінго», захоплення суїцидом у Брейді — у тому числі своїм власним, яке він завжди мислив як грандіозний, історичний жест, — тривало.

І це зерно нині, попри все, розбуялося вповні.

Тепер він стане Джимом Джонсом ХХІ століття.

18

Він від’їхав сорок миль[49] на північ від міста і не може чекати далі. Брейді заїжджає на стоянку на шосе І-47, вимикає стомлений двигун «малібу» Z-Боя і вмикає ноутбук Бабіно. Вай-фай відсутній, хоча на деяких стоянках він буває. Але завдяки материнській турботі компанії «Verizon» у чотирьох милях[50] звідси стоїть мобільна вишка, її виразно видно на тлі хмар, які густішають. Вдавшись до «Macbook Air» Бабіно, він може піти куди забажає, не залишаючи при цьому майже порожньої парковки. Він думає (і не вперше), що невеликі здібності до телекінезу — це все ж ніщо проти сили Інтернету. Він переконаний: тисячі самогубств уже зароджуються в живильному бульйоні соціальних мереж, де вільно гуляють тролі й постійно