Читати книгу - "Репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я підвівся, навіщось обсмикнув піджак, немовби на мені був кітель, і, відкрито глянувши на годинник, сказав:
— Ви колись пожалкуєте, що не послухали мене… У мене теж, знаєте, є дочка, і теж скритна, схожа на вас, і теж хворобливо ревнива — нереалізована уява… Так от, і на неї вийшла ворожка, — стерво, мала навики гіпнозу, але вселяла їй, щоб я посприяв звільнити з тюрми бандита, її бахура.
Моя дочка не мені в цьому призналася, а психіатру… В мене дружина нормальна, маячні не піддається, бо виросла в засланні, дочка ворогів народу, — вона й одвела її в клініку… Не треба хвалитись один перед одним горем, Олю. Давайте втішатися хвилинами щастя. Упиратися — безглуздо… Коли закінчиться обшук, після допиту, зайдіть у будь-яку клініку, порадьтеся з хорошим психіатром, він з вас Тамарину дур і наговір легко зніме… Але Івана ви втратите… А це нерозумно — відштовхувати тих, хто вас любить… Нерозумно… А може, й злочинно…
XXXII
Я, Іван Варравін
Біля дверей Віталія Вікентійовича Бласенкова я стояв хвилину, не менше, бо вперше в житті відчув, що в мене є серце: воно билося гучно, наче не могло проштовхнути кров, що прилила до обличчя; руки чомусь стали крижаними, особливо мізинці й безіменні пальці.
Я зробив кілька глибоких вдихів і видихів, як у перерві між роботою на рингу; дихав носом зі свистом; повільний вдих і різкий видих — «з опусканням плечей», як учив наш тренер Островерхов.
Лише після того як серце трохи вгамувалось, я натиснув на кнопку дзвінка.
За дверима мене ждали; розчинилися зразу; хлопець у білій накрохмаленій сорочці й чорному галстуку показав рукою на кімнату:
— Ви до Віталія Вікентійовича? Товариш Варравін? Вас чекають…
Кімната була дивна: круглий стіл карельської берези, крісла, оббиті білим атласом, дві книжкові шафи, шведська стінка, штанга й розкладушка, заправлена солдатською шинеллю.
— Заходьте, Іване Ігоровичу, — запросив Бласенков, — гостем будете… Чайку вип’єте? Чи кави?
— Спасибі, — відповів я. — Не завдавайте собі клопоту.
— Та хіба це клопіт?! От коли ми в таборі чифірили — то був клопіт: де хорошого чаю дістати, де сахарцю роздобути, як на кухню пролізти?! А тепер — лафа, всі життєві блага вміщаються на сорока метрах…
— Ви чифір у якому таборі варили? В нашому? Чи гітлерівському?
— У німця хіба щось дістанеш? Німець — він і є німець! У всьому порядок… Ні, це тільки наші хлопці з табірної охорони нам чай тайкома на волі купували — добрі люди, серце в них відхідливе, злоби таїти не вміє…
— У мене до вас кілька запитань… Відповісте?
— А чому б і не відповісти? З превеликим задоволенням… Від чаю навідріз відмовляєтесь?
— Навідріз.
— Гребуєте?
— Гребую, — зітхнув я з полегшенням, бо він мені цим своїм словом допоміг відчути спокійну поблажливість: зблизька його обличчя не здавалося таким випещеним і моложавим, залягли дрібні зморшки на запалих скронях, він насилу приховував агресивну бентежність очей, але вдавалося це йому нелегко — щось у них раз по раз стріпувалось, вони жили своїм, особливим життям, очі взагалі важко підкоряються волі; магічна фраза «подивись мені в очі» не нами вигадана — древніми; дзеркало душі як-не-як…
— До ваших послуг, товаришу Варравін, готовий відповідати…
— Мені хотілося б дізнатися, за яких обставин ви потрапили до німців?
— Коли бомбили нас, то шарахнуло хвилею об стінку сарая, знепритомнів — от і кінець червоноармійцеві. До речі, цілком типова ситуація, здебільшого наші попадали в полон пораненими… Або коли гвинтівок не було, не кожному ж давали, «сам, мовляв, у ганса відвоюй»…
— А де це сталося?
— На Смоленщині… Я село забув, ми в нього тільки-но ввійшли, а тут — німець! Не обвикли навіть, із вогню та в полум’я…
— Це було під час нашого відступу?
Бласенков повільно підвів на мене сірі очі, дивився довго, пильно, а потім якось дивно підморгнув:
— Але ж, Іване Ігоровичу, війна є війна, то вони нас тиснуть, то ми їх…
— Я для того запитую, щоб зрозуміти: чи вас одразу погнали в табір, чи довелося побути якийсь час у цьому селі?
— На другий день погнали, як тільки опритомнів… Але Ця тема дуже болюча, Іване Ігоровичу… З мене за це три дні душу виймали у СМЕРШі, коли Червона Армія визволила з гітлерівського концтабору… Спочатку у гітлерівців страждав, потім у своїх… Не хочеться про це говорити, їй-богу… Що у вас іще? Я до ваших послуг…
— Коли ви служили пропагандистом в армії Власова, хто…
Бласенков перепинив мене:
— Одну хвилиночку! Я просив би вас інакше сформулювати запитання: «Коли вас патріотичне радянське підпілля закинуло в ряди власовців, чи довго працювали так званим пропагандистом?» На таке запитання я вам відповім.
Ах ти, пташечко моя, подумав я, ось ти й попався!
— Приймаю поправку… Вважайте, що я поставив вам саме таке запитання.
— Після того як мені, приспавши пильність нацистів, вдалося пробратися в пропагандистську роту Російської визвольної армії і налагодити зв’язок з волею, я працював п’ять місяців…
— 3 ким здійснювали зв’язок на волі?
— Думаєте, що назву імена патріотів?! Та вони, можливо, й досі живуть у Західному Берліні! Хочете, щоб людей підняли на дибу?!
— Чому ж? Таких людей треба нагороджувати… Ми нагороджуємо героїв Опору і в Бельгії, і в Норвегії, як-не-як, країни НАТО, а Західний Берлін — особливе місто…
— А неофашисти?! Ні, ні, якщо викличуть в компетентні органи, я відкрию імена, а так — пробачте, я бережу друзів по спільній антифашистській боротьбі…
— А хто направив вас до Власова?
— Ізвєков Анатолій Кирилович, старший політрук, царство йому небесне…
— Коли загинув товариш Ізвєков?
— У сталінських таборах він загинув, Іване Ігоровичу… Замість Золотої Зірки одержав четвертак…
— Де саме, не знаєте?
— Десь у Сибіру…
— Звідки вам це відомо?
— Послухайте, Іване Ігоровичу, ви мене начебто допитуєте, чи що?! Мене багато допитували, набридло, рани ятрить, породжує прикрі спогади, за прожите життя стає гірко…
І я вирішив ударити:
— Анатолій Кирилович Ізвєков живий.
Я ніколи не думав, що можна так повільно, важко і ненависно підводити повіки; не очі, ні, саме повіки, які, мабуть, стали в нього свинцевими.
— Де він?
— А я гадав, що ви радість не зможете стримати… гадав, одразу попросите мене з’єднати його з вами…
Бласенков немовби зібгав себе, присунувся до мене, скрушно опустивши куточки рота:
— Я вам не артист, Іване Ігоровичу, а солдат… Кожен по-своєму радість
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.