Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Репортер 📚 - Українською

Читати книгу - "Репортер"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Репортер" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 76
Перейти на сторінку:
дайте людям гарантії на майбутнє, а потім вимагайте від усіх чесності! Або хоч не заважайте вірити в бога! Церква також учить, що красти гріх!

Я підвівся, навіщось обсмикнув піджак, немовби на мені був кітель, і, відкрито глянувши на годинник, сказав:

— Ви колись пожалкуєте, що не послухали мене… У мене теж, знаєте, є дочка, і теж скритна, схожа на вас, і теж хворобливо ревнива — нереалізована уява… Так от, і на неї вийшла ворожка, — стерво, мала навики гіпнозу, але вселяла їй, щоб я посприяв звільнити з тюрми бандита, її бахура.

Моя дочка не мені в цьому призналася, а психіатру… В мене дружина нормальна, маячні не піддається, бо виросла в засланні, дочка ворогів народу, — вона й одвела її в клініку… Не треба хвалитись один перед одним горем, Олю. Давайте втішатися хвилинами щастя. Упиратися — безглуздо… Коли закінчиться обшук, після допиту, зайдіть у будь-яку клініку, порадьтеся з хорошим психіатром, він з вас Тамарину дур і наговір легко зніме… Але Івана ви втратите… А це нерозумно — відштовхувати тих, хто вас любить… Нерозумно… А може, й злочинно…

XXXII

Я, Іван Варравін

Біля дверей Віталія Вікентійовича Бласенкова я стояв хвилину, не менше, бо вперше в житті відчув, що в мене є серце: воно билося гучно, наче не могло проштовхнути кров, що прилила до обличчя; руки чомусь стали крижаними, особливо мізинці й безіменні пальці.

Я зробив кілька глибоких вдихів і видихів, як у перерві між роботою на рингу; дихав носом зі свистом; повільний вдих і різкий видих — «з опусканням плечей», як учив наш тренер Островерхов.

Лише після того як серце трохи вгамувалось, я натиснув на кнопку дзвінка.

За дверима мене ждали; розчинилися зразу; хлопець у білій накрохмаленій сорочці й чорному галстуку показав рукою на кімнату:

— Ви до Віталія Вікентійовича? Товариш Варравін? Вас чекають…

Кімната була дивна: круглий стіл карельської берези, крісла, оббиті білим атласом, дві книжкові шафи, шведська стінка, штанга й розкладушка, заправлена солдатською шинеллю.

— Заходьте, Іване Ігоровичу, — запросив Бласенков, — гостем будете… Чайку вип’єте? Чи кави?

— Спасибі, — відповів я. — Не завдавайте собі клопоту.

— Та хіба це клопіт?! От коли ми в таборі чифірили — то був клопіт: де хорошого чаю дістати, де сахарцю роздобути, як на кухню пролізти?! А тепер — лафа, всі життєві блага вміщаються на сорока метрах…

— Ви чифір у якому таборі варили? В нашому? Чи гітлерівському?

— У німця хіба щось дістанеш? Німець — він і є німець! У всьому порядок… Ні, це тільки наші хлопці з табірної охорони нам чай тайкома на волі купували — добрі люди, серце в них відхідливе, злоби таїти не вміє…

— У мене до вас кілька запитань… Відповісте?

— А чому б і не відповісти? З превеликим задоволенням… Від чаю навідріз відмовляєтесь?

— Навідріз.

— Гребуєте?

— Гребую, — зітхнув я з полегшенням, бо він мені цим своїм словом допоміг відчути спокійну поблажливість: зблизька його обличчя не здавалося таким випещеним і моложавим, залягли дрібні зморшки на запалих скронях, він насилу приховував агресивну бентежність очей, але вдавалося це йому нелегко — щось у них раз по раз стріпувалось, вони жили своїм, особливим життям, очі взагалі важко підкоряються волі; магічна фраза «подивись мені в очі» не нами вигадана — древніми; дзеркало душі як-не-як…

— До ваших послуг, товаришу Варравін, готовий відповідати…

— Мені хотілося б дізнатися, за яких обставин ви потрапили до німців?

— Коли бомбили нас, то шарахнуло хвилею об стінку сарая, знепритомнів — от і кінець червоноармійцеві. До речі, цілком типова ситуація, здебільшого наші попадали в полон пораненими… Або коли гвинтівок не було, не кожному ж давали, «сам, мовляв, у ганса відвоюй»…

— А де це сталося?

— На Смоленщині… Я село забув, ми в нього тільки-но ввійшли, а тут — німець! Не обвикли навіть, із вогню та в полум’я…

— Це було під час нашого відступу?

Бласенков повільно підвів на мене сірі очі, дивився довго, пильно, а потім якось дивно підморгнув:

— Але ж, Іване Ігоровичу, війна є війна, то вони нас тиснуть, то ми їх…

— Я для того запитую, щоб зрозуміти: чи вас одразу погнали в табір, чи довелося побути якийсь час у цьому селі?

— На другий день погнали, як тільки опритомнів… Але Ця тема дуже болюча, Іване Ігоровичу… З мене за це три дні душу виймали у СМЕРШі, коли Червона Армія визволила з гітлерівського концтабору… Спочатку у гітлерівців страждав, потім у своїх… Не хочеться про це говорити, їй-богу… Що у вас іще? Я до ваших послуг…

— Коли ви служили пропагандистом в армії Власова, хто…

Бласенков перепинив мене:

— Одну хвилиночку! Я просив би вас інакше сформулювати запитання: «Коли вас патріотичне радянське підпілля закинуло в ряди власовців, чи довго працювали так званим пропагандистом?» На таке запитання я вам відповім.

Ах ти, пташечко моя, подумав я, ось ти й попався!

— Приймаю поправку… Вважайте, що я поставив вам саме таке запитання.

— Після того як мені, приспавши пильність нацистів, вдалося пробратися в пропагандистську роту Російської визвольної армії і налагодити зв’язок з волею, я працював п’ять місяців…

— 3 ким здійснювали зв’язок на волі?

— Думаєте, що назву імена патріотів?! Та вони, можливо, й досі живуть у Західному Берліні! Хочете, щоб людей підняли на дибу?!

— Чому ж? Таких людей треба нагороджувати… Ми нагороджуємо героїв Опору і в Бельгії, і в Норвегії, як-не-як, країни НАТО, а Західний Берлін — особливе місто…

— А неофашисти?! Ні, ні, якщо викличуть в компетентні органи, я відкрию імена, а так — пробачте, я бережу друзів по спільній антифашистській боротьбі…

— А хто направив вас до Власова?

— Ізвєков Анатолій Кирилович, старший політрук, царство йому небесне…

— Коли загинув товариш Ізвєков?

— У сталінських таборах він загинув, Іване Ігоровичу… Замість Золотої Зірки одержав четвертак…

— Де саме, не знаєте?

— Десь у Сибіру…

— Звідки вам це відомо?

— Послухайте, Іване Ігоровичу, ви мене начебто допитуєте, чи що?! Мене багато допитували, набридло, рани ятрить, породжує прикрі спогади, за прожите життя стає гірко…

І я вирішив ударити:

— Анатолій Кирилович Ізвєков живий.

Я ніколи не думав, що можна так повільно, важко і ненависно підводити повіки; не очі, ні, саме повіки, які, мабуть, стали в нього свинцевими.

— Де він?

— А я гадав, що ви радість не зможете стримати… гадав, одразу попросите мене з’єднати його з вами…

Бласенков немовби зібгав себе, присунувся до мене, скрушно опустивши куточки рота:

— Я вам не артист, Іване Ігоровичу, а солдат… Кожен по-своєму радість

1 ... 69 70 71 ... 76
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Репортер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Репортер"