Читати книгу - "Карнавал у Марокко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А цією? — Ота показав на меншу, гіршу дорогу, яка вела на Сліманів «великий-великий південь».
— Вона веде в блед і зрештою до Марракеша. Це, певно, було б найкраще. У тебе там хтось є?
— Ні, — сказав Ота. — А втім, можливо, є. Одна дівчина. Проте це напів… напів…
— Розумію, — посміхнувся Віда. — Тоді тікай до неї, такій, як правило, можна довіритися більше, аніж принцесі. Така знає, почім ківш лиха. Не думай, що вона має від цього велику втіху.
— Та хіба я про це думаю! Але як туди дістатися? Пішки?
— Ну що ти, тебе схоплять через півгодини. Якщо, Звісно, вважатимуть, що тебе треба догнати. Вся складність у тому, що цією дорогою їздить мало машин. Заждемо ще трохи.
— А тим часом я хотів би з вами розплатитися.
— Іди ти знаєш куди… — розсердився Віда. — Porco dio[39], нічого не буде. Якби тобі дістатися хоча б до Тадли, то звідти можна б уже якось добутися до Марракеша… Гей, Махмуде!
Він кивнув арабові з віслюком, той під'їхав ближче, всміхнувся й вислухав, що йому швидко пояснював Віда.
— Збирай своє манаття, — обернувся Віда до Оти. — І тих кілька франків, які лежать на столі, забирай теж, це тобі подарунок од пана капітана. Не балакай і ворушись! Підкачай штани до колін. Так… О небо, у тебе такі білі ноги!
Араб скинув брудну джелабу, й Віда допоміг Оті надіти її. Потім накинув йому на голову каптур.
— Сідай на віслюка і гайда. Махмудові нічого не давай, це добрий чоловік і мій боржник. Addio![40] Якщо над'їде порядний араб машиною, я пошлю його тобі навздогін. Addio! І передай моє вітання тій дівчині. Де вона працює?.. Що? В «Атлас-барі»?.. Скажи, що я колись до неї завітаю!
Ота сів на віслюка, й віслюк рушив.
Махмуд тримав однією рукою віслюка за хвіст, а другою підганяв його палицею.
— Агей! — крикнув Віда вслід Оті. — Скажи їй, що я — колишній ри-бал-ка! То нехай жде-є-є!
— Ррра! — підганяв Махмуд віслюка. — Ррра!
Ліворуч здіймалися буро-зелені гори, помережані овечими стежками, немов потічками.
10
Увечері Ота був уже далеко на півдні, сидів у якійсь норі і все ще не скидав вовняної джелаби, в якій страшенно прів. Але це вже була інша джелаба, не та, яку йому допоміг надіти Віда. Коли їх — Оту й Махмуда, що тримався за хвіст віслюка, — наздогнало через годину за Бужадом вантажне авто, повне мішків, Махмуд стягнув з Оти свою джелабу, і водій, теж Махмуд, дав йому другу. Ввечері вони приїхали сюди, і водій завів його в дім, зняв з нього джелабу. Тут уже стояв інший араб у засмальцьованому, тюрбані й тримав нову джелабу. Третю. Схоже було, що вони з поваги весь час перевдягали його, а насправді забирали свою одежу назад, бо іншої не мали. Коли Ота почав протестувати проти третього перевдягання, вони засміялись і пояснили, що тут йому не можна сидіти без джелаби — це все одно, що він сидів би голий, кожен відразу помітить, що він румі, і перший це помітить жандарм, бо жандарм розуміє, що румі не йде до арабів, коли його щось не примусить.
Тому Ота надів третю джелабу і тепер обливався в ній потом.
Довкола стояли якісь коричневі стіни, перехняблені, покоцюрблені, поруйновані. Це був двір. По ньому гуляло кілька курей. Не леггорнки, які гарно несуться, а якийсь інший вид, коричневий. Тут не було нічого білого, окрім гір, що їх Ота побачив далеко ліворуч, коли вилазив з машини — довга засніжена смуга, зубчаста, мов пила. Тут узагалі не було нічого білого, окрім цих гір та Отиної литки, яка виглядала з-під третьої джелаби. Йому було трохи за неї соромно й трохи страшно, бо вона свідчила, що він не араб і тут зовсім чужий.
Тієї ночі він спав на пласкому даху, вкрившись третьою джелабою. Тіло у нього свербіло, і він вирішив, що, мабуть, набрався вошей, як йому обіцяв Віда.
Хвилину Ота думав про Віду, а потім думки його раптом перекинулися на арабів, тих, які його сюди привезли, на того пастуха, що стояв і дивився в дуло капітанового пістолета, наче з нього от-от мала вилетіти пташка, а не куля. Ота пригадав і Хасана, який привіз його до Бужада й мав подерті тенісні черевики, нарешті, арабів з Каса… Дивна річ…
Але найдивніше було те, що тепер він міг їх усіх собі виразно уявити — всі вони мали своє обличчя і всі були різні. Він уже не плутав їх. Навіть більше: коли думав про них, то дивувався, що міг їх плутати, що вони взагалі здавалися йому схожими. Дивно, як іноді у людини міняється зір. Мабуть, він навчився б бачити і в темряві, якби трохи потренувався.
Ота розплющив очі, глянув на зорі над головою й подумав, як дивно все влаштоване на цьому світі: він знову повернувся до того, від чого втік у Каса, знову був серед місцевих. Його наче щось тягло до них, наче він за ними бозна-як нудьгував. А тим часом він нудьгував тільки за Віветтою, від якої теж утік.
«Боже, боже, — подумав, — мабуть, я й справді належу до них, якщо так сумую за Віветтою. Адже дівчина наполовину їхня, навіть більше, ніж наполовину, майже вся, геть уся… Та це, зрештою, байдуже, мені вже майже до всього байдуже, — крім неї одної, крім того, щоб я її знову знайшов, зміг обняти і смикнути за коси: «То що, дівча моє, ти ще любиш мене?..»
Зорі в небі мерехтіли, і коли Ота трохи підвівся й сперся на лікоть, то побачив удалині на обрії бліду, хвилясту смужку. Певно, то був проблиск світанку. А згодом, коли під пекучим полуденним сонцем він сідав на машину, що зупинилася перед будиночком явно заради нього, то помітив на тому ж місці обрію ту саму смужку, тільки тепер вона була мовби з цукру. То були шпилі засніжених гір.
— Оддай їм цю сутану, вона тобі вже не знадобиться, — смикнув його водій за джелабу.
Це був європеєць з поголеною засмаглою головою, схожою на великодню крашанку.
— І подякуй їм!
Ота подякував.
Водій увімкнув швидкість, і машина рушила.
— Не думай, що ти можеш їх тільки бити, — буркнув він за хвилину.
— А хто їх б'є? — сказав Ота. — Я ні. Хіба що французи… — Обережно, бо я теж француз!
— Тоді даруй. Хвилину вони їхали мовчки. Ота дивився на водієві
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Карнавал у Марокко», після закриття браузера.