Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

Невже… Вона знала — Ростик-Муравель тоді в село не повернувся. Але і трупа в лісі не було — сама перевіряла те місце. Може, тепер знайшли… Але ж труп не міг заговорити. Чи сталося щось інше? Щось пов’язане з візитом Таумі Ремпбелл? Та її вже допитували у райвідділі освіти, чого приїжджала посол миру та чого в район відразу не повідомили. Більше дісталося Георгію Семеновичу, навіть з директорства погрожували звільнити. Але обійшлося. Про чаклунку, черепа, звісно, не сказали. То що тоді?

Вона поїхала другого дня в райцентр — на Поліссі навіть вчителі панічно бояться слова «міліція». А що слідчий, користуючись власним методом, вирішив відразу брати бика за роги, то влаштував очну ставку. І Зінаїда Антонівна ступивши до кабінету, побачила Ростика. Муравля. Кергуду. Насильника.

— Зінаїда Антонівна?

— Так.

— Сідайте, будь ласка.

— Здрастеє вам, — сказав Ростик.

— Доб…

Ростик виглядав украй зніченим. А що Зінаїда Антонівна у гарній шкіряній куртці, дорогих чобітках, чорних блискучих штанятах (долари Таумі Ремпбелл) виглядала (шик і блиск, подумав Ростик) ого-го, а ластовиння було вміло підретушоване, то вона справила враження навіть на слідчого. Не кажучи вже про Ростика, який геть обімлів при вигляді такої розкоші.

«І дарма я вагалася, чи штани, чи спідницю вдягати», — подумала Зінаїда.

— Ви знаєте цього громадянина, Зінаїдо Антонівно? — спитав слідчий.

— Так. Це мій односельчанин.

— Громадянин Мухарчук Ростислав Степанович зробив заяву, що кілька місяців тому зґвалтував вас.

— Мене?

Серце у Зінаїди Антонівни йокнуло і стало опускатися до рівня живота. Замлоїло в грудях.

«Почалося, — подумала вона. — Яка ганьба!»

Але Зінаїда Антонівна вміла володіти собою. А ще окрім того, що добре знала англійську, отже, була пристойною вчителькою, була й непоганим психологом. Варто заперечити, але… Хто міг слідчому розказати? Іван? Та ні, навряд, до того ж Іван… Тоді сам Ростик… Так, слідчий каже, що він заявляв… Якщо так, то… Ах, якими очима — повними захоплення, прохання, аж собачої, рабської відданості — дивиться на неї невдаха-ґвалтівник. Який сам заявив на себе. Врізати б йому під дихало ще пару разочків. Але… Він у неї входив тоді силою таки здорово — куди там Жорці, такими були ті пару поштовхів. А якби Іван не закричав… Якби…

І Зінаїда Антонівна прийняла геніальне рішення.

— Цей громадянин, — сказала вона якомога іронічніше, але убивчо-спокійно. — Цей громадянин не міг мене зґвалтувати, оскільки, по-перше, я маю пояс із карате і дзюдо, по-друге, ця зараза, цей непутьовий баламут і нахлібник, є, на превеликий жаль, моїм чоловіком.

— В-вашим чоловіком? — слідчий отетерів з несподіванки.

— Так, моїм цивільним чоловіком, — потвердила Зінаїда Антонівна. — Ми мали якраз офіційно зареєструвати наші стосунки, а цей гад кудись змився і, певне, бомжувати почав. То кажеш, ти мене зґвалтував, сволото?

Зінаїда Антонівна підвелася і кинувшись до Ростика-Керугуду, з усього розмаху вліпила йому смачного ляпаса. Раз і вдруге. Ростик не боронився. Більше того, він, осоловівши од почутого, почувався на сьомому небі. До чого ця комедія? А може, це сон? Сон, який сниться у якомусь білоруському хліві…

— До чого ця комедія? — голос його був слабким, схожим на стогін.

— Комедія? Я тобі дам комедію, засранцю. Марш додому! Ще стільки роботи не перероблено, зима оно на носі, а ти десь валандаєшся.

Зінаїда Антонівна взяла Ростика за комір (фе, як смердить од цього гада, коли ж він мився востаннє?) і, мов паршиве щеня, поволокла до дверей. Вже там озирнулася, обдарувала слідчого сліпучою чарівною посмішкою.

— Ви дозволите, пане офіцер, забрати цю істоту?

— Дозволяю, — махнув рукою слідчий.

Давно він так смачно не реготав. Тоді подзвонив до колеги — зайди, таке розкажу, що й ти нарегочешся. А вже коли розказав і обидва посміялися, взявся писати протокол про звільнення з-під варти. Чорт з ним, сам за цього придурка підпише. Ах, дістаються ж таким задрипанцям жінки, з якими б він сам не проти… Ну, треба ж так боятися жінки, щоб аж, що зґвалтував, на себе наговорити.

— Ти це, чуєш, серйозно? — спитав Ростик, коли вони вийшли з міліції.

— А чом би й ні? Може, з тебе ще щось путнє вийде…

— То що будемо робити далі?

Зінаїда Антонівна вельми критично оглянула свого несподіваного обранця.

— Насамперед ти підеш в місцеву лазню, ну, баню, якщо не розумієш, і гарненько помиєшся. Ось тобі гроші на миття й на мило.

— А якщо я змиюся взагалі? — Ростик вищирив зуби.

— А цього ще раз не хочеш?

Зінаїда Антонівна замахнулася, і Ростик враз, проти своєї волі, втягнув голову в плечі.

— Валяй, — сказала Зінаїда. — А я тим часом куплю тобі якусь пристойну вдяганку. У тебе який розмір? П’ятдесят чи п’ятдесят другий?

— А чорт його знає.

— Швидше п’ятдесят другий, — вирішила Зінаїда Антонівна.

Вона купила і костюм, і куртку, і черевики. А наступного дня Зінаїда перебралася до Ростикової хати. Його згорьована мати була на сьомому небі од щастя мати таку невістку. Через тиждень новоспечені молодята подали заяву. А після Різдва відгуляли скромне весілля-вечірку. Ростик взявся ремонтувати хату. Він очманів од кохання до такої жінки. Такої! Слухняно робив усе, що вона наказувала, і боявся, що зробить щось не так, що вона може на нього, не дай Бог, розгніватися. По суті, Ростик, колишній Ростик-Муравель-Кергуду, став не тільки чоловіком, а й слухняним, покірним, абсолютним рабом Зінаїди Антонівни. Чи любила вона чоловіка — це вже, як мовиться, друге питання. Але факт, що взимку в Зінаїди Антонівни почав відчутно рости животик. Бо, на щастя, Ростиків апарат, у який в лісі загилила гостроносою і важкенькою ніженькою каратистка Зіна, якщо й пошкодився, то не набагато. І Ростик, як міг, ночам ублажав рідну жіночку, старався, аж гуло, і мама в сусідній кімнаті на печі кректала й совалася, налякана чутними і для старечого голосу звуками. Тож не без гордості Зінаїда носила животик, навіть не намагалася його приховати. Несла гордо й обережно, наче кавуна, що до зими якраз визрів і не гоже його дорогою впустити.

Іван завважив ці зміни, і йому раптом сподобалося зустрічати таку свою вчительку і проводжати її поглядом. Він боявся заходити до хати Ростика-Муравля, та Зінаїда Антонівна якось сама його запросила в гості. Ростик прийняв його також слухняно, і вони навіть подружилися.

Що ж до неминучих пересудів, то чхати на них хотіла Зінаїда великим грипозним чихом. Мусила ж вона зробити вчинок! Так, вчинок, бо кохання до Георгія Семеновича було чимось іншим. Його ж кпини вона обірвала відразу. А на жалісливе: «Хочеш, я розлучуся з Сонькою?» відрізала:

— Пізно. Все, розмова вичерпана. І