Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Іван і Чорна Пантера 📚 - Українською

Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Іван і Чорна Пантера" автора Володимир Лис. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 70 71 72 ... 82
Перейти на сторінку:
поїзд — ту-ту, і кохання тю-тю.

Отакі були новини в Кукурічках.

А як сніг став підтавати і весняним вітерцем повіяло, під’їхала до Іванової хати велика чорна машина. З неї вийшли два молодих та вельми сурйозних чоловіки у довгих чорних пальтах. А з ними… з ними Зінаїда Антонівна. І зайшли троє до хати, де Іван з переляку за грубку сховався.

— І кого то принесло? — сказала стурбовано мама Панаска й подумала злякано-перелякано, що то ж, певно, міліціянти приїхали гроші забирати, які з доброго дива дала Іванові тая чорна гамериканка. Ото знатиме дурник, як на дармову лакоминку ласитися, ще, чого доброго, свинку заберуть, будуть тоді й поросята, й внучкіна учоба. А мо’, що вчинив той гицель, бо як на руках, каже, ніс, то щось ніби випало в неї з кишені, шукав потому в траві і ни найшов.

Тим часом двоє чоловіків і вчителька в двері постукали, та не отримали слова й самохіть до хати ступили.

— Здравствуйте, хозяева, — один з тих, чорнопальтових.

— Доброго вам здоров’ячка, тітко Панасіє, — Зінаїда Антонівна.

— І вам тоже.

— А де ж наш Іван Миколайович?

— Ну, тутечки, тутечки. Здрастє вам, здоровенькі буле.

Іван з-за грубки виходить, показує всім видом — ні трішечки, ні ось такечки ни злякався.

— Сідайте, сідайте, — заметушилася мама Панаска.

— Некогда нам, спасібо, мамаша, — другий в пальті.

І до Зінаїди Антонівни киває. Ну, та й почала мову і повіла, що ось ці пани з Києва приїхали за проханням відомої вам пані Таумі Ремпбелл. Яка просить Івана приїхати до неї в гості.

— До Києва! — сплескує Іван руками.

— Ні, здається, міс Таумі Ремпбелл перебуває зараз десь в Африці. Туди й запрошує нашого Івана Миколайовича, — пояснила Зінаїда Антонівна.

Іван зрадів. І відразу ж злякався. Його запрошує та, про яку він стільки вимріяв! Таумі, Господи, Таумі! Чорна пантера! Али куди… В якусь Африку. Іван таки не відав, де то тая Африка. Чув Петрову приповідку: «Ну, поїхали, горілка, вона і в Африці горілка». Десь далеко? Щось ніби по тілівізору показували, звірі дивовижні — слони, тигри, жирафи… І пташки якісь дивні. І теї, що з пащеками великими, зубами, як у їхніх граблях, а мо’, й більшими. Ще, чого доброго, з’їдять Івана.

— Всьо, собірайтесь, Іван, — сказав вищий чорнопальтечник і додав по хвилі: — Ніколаєвич.

— Та куди ж я його пущу, такого сердешного, — скинулася мама Панаска. — Він же як дитина, достеменного понятія ніякого, він же гінвалід, ну, того, детства, і книжка гінваліцька у нас є. — І порух зробила, щоб ту книжку пошукати — де то, у шафі, певно…

— Нічого, мамаша, ми прісмотрім за вашим сином, — то вже менший за ранжиром втрутився. — Доставім живим-здоровим. Туда, — зробив невеличку паузу й пообіцяв якось невпевнено: — І обратно. В целостності й сохранності. Одін к одному. Так что, собірайтесь, Іван… Ніколаєвич. Полчаса хватіт?

Раз такое сурйозноє указаніє поступило, мусив Іван збиратися. Чув, що в армії так воще раз-два і готов. Шмитко і моментательно. Та Іван в армії не був, Родіні не служив, бистро повертатися не вмів, усе більше поволечки, як тітка Марина каже — з роздумієм та обздумієм. Ну, мама Панаска, та більше сердилася — чо монькаєшся, Іване, вдягаєся, як мокре горить, ніби за море ср…ти збираєся.

Вдяг Іван костюма новенького, куртку, на долари Таумі куплену, черевики мама Панаска добре наваксувала, блищєть, як люстро. Та рукавиці поки тре. Мо’, в тій Африці-марафриці й тепло, а в нас ще зимно. Мартець тико на дворі. То тобі Кукурічки, а ни Африка. Покликали Марининого хлопця, і він електробритвою Івана — чик-чик — швиденько побрив. Іван дікалоном тройним по щоках — хрусь-трясь. Красота! Тут Зінаїда Антонівна якось так дивно носиком шморгнусь, далі чогось із сумочки маленьку штучку таку дістала — вроді флакончика — та на Івана — пшик! Ну женські ніжності! Чим-то тепер Іван пахнутиме?

Мама Панаска хотіла було їжу в дорогу спорядити — та, мо’, курочку тре зарубати, та ось сальця хотя би візьміте, яєчок зварю, домашні, не гамазинні, жовток — як сонця кусочок. Вищий у пальті чорнім:

— Ша, мамаша, спокойно, нє волнуйтесь, і накормім, і напоім вашего сина. Для того к німу і приставлєни.

І поїхав Іван, мамою Панаскою перехрещений.

Ще й маленьку ікону ангела синового Івана Хрестителя (а мо’, й Івана Богослова) до кишені маринарки поклала, і ладанку та проскурку. Хай тебе Бог береже, Іване, та його святі апостоли, ангели й архангели. Ну й Зінаїда Антонівна разом зі своїм животиком-кавунчиком Івана поблагословила. Та так, що Іванові до живота того притулитися захотілося. Одпливли дві журливі жіночі постаті у березневий присмерк. А попереду ждала довга вечірня дорога до Кийова. Що Іван ніде, окрім свого та сусіцьких сіл, ну й раз містечка районного, ніде не був — навчання в школі-інтернаті не в щот, мало чого в пам’яті зосталося — то вертів головою туди-сюди, як з лісу на більшу дорогу виїхали. Та мало чого побачиш за склом затемненим. А потім й геть усе за вікном зникло, тільки вогники блимали. Іван багато про що хотів спитати, та боявся. Надто сурйозні цеї хлопци. Грала в машині тиха музика, то жіночі, то чоловічі голоси співали по-ненашому. Чоловіки на передніх сидіннях по-руському про щось своє перемовлялися. Іван ті слова в себе впускав і випускав. Що йому, бідолашному, теї слова, як він у безвість-ночаницю летить.

Раз спинилися, менший кудись пішов і приніс напарнику й Іванові хліб з повідлою, ковбаси кусочки та пахучий гарячий напій у паперових стаканчиках. Напій був гірким, але Іван побоявся не пити.

Невдовзі по тому Іван все ж не витримав і жалібно попросив:

— Мені б до вітру…

— К какому єщо ветру? — той, що за кермом, нижчий.

— Ну, человек, відімо, пос…ать хочет, — пояснив вищий.

— Тогда, может, на заправке?

— Ладно, останові, в лесу едем.

Поки Іван виходив з машини справляти малу нужду, між двома, із залізними сечовими міхурами, відбувся такий діалог:

— Ген, ти чо-нібудь понімаєш?

— А ти, Олєжек?

— Нічево, блін. Он же дебіл-дебілом. Зачем єго вєзті в такую даль?

— Ну, відімо, зачємо-то надо. Мне наш начохрани по сєкрєту сообщіл, что указаніє із Москви прішло, от самого Брана.

— Фути-нути. Тогда дело другое. Тому, конечно, віднєй — кого куда вєзті. Может, он дєйствітєльно чо-то такое знает.

— Что?

— Ну, где клад какой-то зарит. Говорят, такіє придуркі нюх особий імєют.

— А учілка ета сельская говорила, что прошлой осенью к нім сама

1 ... 70 71 72 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Іван і Чорна Пантера"