Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Отакі були новини в Кукурічках.
А як сніг став підтавати і весняним вітерцем повіяло, під’їхала до Іванової хати велика чорна машина. З неї вийшли два молодих та вельми сурйозних чоловіки у довгих чорних пальтах. А з ними… з ними Зінаїда Антонівна. І зайшли троє до хати, де Іван з переляку за грубку сховався.
— І кого то принесло? — сказала стурбовано мама Панаска й подумала злякано-перелякано, що то ж, певно, міліціянти приїхали гроші забирати, які з доброго дива дала Іванові тая чорна гамериканка. Ото знатиме дурник, як на дармову лакоминку ласитися, ще, чого доброго, свинку заберуть, будуть тоді й поросята, й внучкіна учоба. А мо’, що вчинив той гицель, бо як на руках, каже, ніс, то щось ніби випало в неї з кишені, шукав потому в траві і ни найшов.
Тим часом двоє чоловіків і вчителька в двері постукали, та не отримали слова й самохіть до хати ступили.
— Здравствуйте, хозяева, — один з тих, чорнопальтових.
— Доброго вам здоров’ячка, тітко Панасіє, — Зінаїда Антонівна.
— І вам тоже.
— А де ж наш Іван Миколайович?
— Ну, тутечки, тутечки. Здрастє вам, здоровенькі буле.
Іван з-за грубки виходить, показує всім видом — ні трішечки, ні ось такечки ни злякався.
— Сідайте, сідайте, — заметушилася мама Панаска.
— Некогда нам, спасібо, мамаша, — другий в пальті.
І до Зінаїди Антонівни киває. Ну, та й почала мову і повіла, що ось ці пани з Києва приїхали за проханням відомої вам пані Таумі Ремпбелл. Яка просить Івана приїхати до неї в гості.
— До Києва! — сплескує Іван руками.
— Ні, здається, міс Таумі Ремпбелл перебуває зараз десь в Африці. Туди й запрошує нашого Івана Миколайовича, — пояснила Зінаїда Антонівна.
Іван зрадів. І відразу ж злякався. Його запрошує та, про яку він стільки вимріяв! Таумі, Господи, Таумі! Чорна пантера! Али куди… В якусь Африку. Іван таки не відав, де то тая Африка. Чув Петрову приповідку: «Ну, поїхали, горілка, вона і в Африці горілка». Десь далеко? Щось ніби по тілівізору показували, звірі дивовижні — слони, тигри, жирафи… І пташки якісь дивні. І теї, що з пащеками великими, зубами, як у їхніх граблях, а мо’, й більшими. Ще, чого доброго, з’їдять Івана.
— Всьо, собірайтесь, Іван, — сказав вищий чорнопальтечник і додав по хвилі: — Ніколаєвич.
— Та куди ж я його пущу, такого сердешного, — скинулася мама Панаска. — Він же як дитина, достеменного понятія ніякого, він же гінвалід, ну, того, детства, і книжка гінваліцька у нас є. — І порух зробила, щоб ту книжку пошукати — де то, у шафі, певно…
— Нічого, мамаша, ми прісмотрім за вашим сином, — то вже менший за ранжиром втрутився. — Доставім живим-здоровим. Туда, — зробив невеличку паузу й пообіцяв якось невпевнено: — І обратно. В целостності й сохранності. Одін к одному. Так что, собірайтесь, Іван… Ніколаєвич. Полчаса хватіт?
Раз такое сурйозноє указаніє поступило, мусив Іван збиратися. Чув, що в армії так воще раз-два і готов. Шмитко і моментательно. Та Іван в армії не був, Родіні не служив, бистро повертатися не вмів, усе більше поволечки, як тітка Марина каже — з роздумієм та обздумієм. Ну, мама Панаска, та більше сердилася — чо монькаєшся, Іване, вдягаєся, як мокре горить, ніби за море ср…ти збираєся.
Вдяг Іван костюма новенького, куртку, на долари Таумі куплену, черевики мама Панаска добре наваксувала, блищєть, як люстро. Та рукавиці поки тре. Мо’, в тій Африці-марафриці й тепло, а в нас ще зимно. Мартець тико на дворі. То тобі Кукурічки, а ни Африка. Покликали Марининого хлопця, і він електробритвою Івана — чик-чик — швиденько побрив. Іван дікалоном тройним по щоках — хрусь-трясь. Красота! Тут Зінаїда Антонівна якось так дивно носиком шморгнусь, далі чогось із сумочки маленьку штучку таку дістала — вроді флакончика — та на Івана — пшик! Ну женські ніжності! Чим-то тепер Іван пахнутиме?
Мама Панаска хотіла було їжу в дорогу спорядити — та, мо’, курочку тре зарубати, та ось сальця хотя би візьміте, яєчок зварю, домашні, не гамазинні, жовток — як сонця кусочок. Вищий у пальті чорнім:
— Ша, мамаша, спокойно, нє волнуйтесь, і накормім, і напоім вашего сина. Для того к німу і приставлєни.
І поїхав Іван, мамою Панаскою перехрещений.
Ще й маленьку ікону ангела синового Івана Хрестителя (а мо’, й Івана Богослова) до кишені маринарки поклала, і ладанку та проскурку. Хай тебе Бог береже, Іване, та його святі апостоли, ангели й архангели. Ну й Зінаїда Антонівна разом зі своїм животиком-кавунчиком Івана поблагословила. Та так, що Іванові до живота того притулитися захотілося. Одпливли дві журливі жіночі постаті у березневий присмерк. А попереду ждала довга вечірня дорога до Кийова. Що Іван ніде, окрім свого та сусіцьких сіл, ну й раз містечка районного, ніде не був — навчання в школі-інтернаті не в щот, мало чого в пам’яті зосталося — то вертів головою туди-сюди, як з лісу на більшу дорогу виїхали. Та мало чого побачиш за склом затемненим. А потім й геть усе за вікном зникло, тільки вогники блимали. Іван багато про що хотів спитати, та боявся. Надто сурйозні цеї хлопци. Грала в машині тиха музика, то жіночі, то чоловічі голоси співали по-ненашому. Чоловіки на передніх сидіннях по-руському про щось своє перемовлялися. Іван ті слова в себе впускав і випускав. Що йому, бідолашному, теї слова, як він у безвість-ночаницю летить.
Раз спинилися, менший кудись пішов і приніс напарнику й Іванові хліб з повідлою, ковбаси кусочки та пахучий гарячий напій у паперових стаканчиках. Напій був гірким, але Іван побоявся не пити.
Невдовзі по тому Іван все ж не витримав і жалібно попросив:
— Мені б до вітру…
— К какому єщо ветру? — той, що за кермом, нижчий.
— Ну, человек, відімо, пос…ать хочет, — пояснив вищий.
— Тогда, может, на заправке?
— Ладно, останові, в лесу едем.
Поки Іван виходив з машини справляти малу нужду, між двома, із залізними сечовими міхурами, відбувся такий діалог:
— Ген, ти чо-нібудь понімаєш?
— А ти, Олєжек?
— Нічево, блін. Он же дебіл-дебілом. Зачем єго вєзті в такую даль?
— Ну, відімо, зачємо-то надо. Мне наш начохрани по сєкрєту сообщіл, что указаніє із Москви прішло, от самого Брана.
— Фути-нути. Тогда дело другое. Тому, конечно, віднєй — кого куда вєзті. Может, он дєйствітєльно чо-то такое знает.
— Что?
— Ну, где клад какой-то зарит. Говорят, такіє придуркі нюх особий імєют.
— А учілка ета сельская говорила, что прошлой осенью к нім сама
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Іван і Чорна Пантера», після закриття браузера.