Читати книгу - "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

Тим часом П'ятниця, опинившись на волі, з самою сокирою в руці переслідував утікаючих дикунів. Нею він зарубав трьох, поранених першими пострілами. Дісталось від нього й багатьом іншим. Іспанець теж не марнував часу. Взявши в мене мисливську рушницю, він погнався за двома дикунами й поранив обох, але не мав сили довго бігти, і їм пощастило сховатись у лісі. Тоді за ними погнався П'ятниця і одного з них убив, а другого не міг наздогнати, бо той був моторніший. Незважаючи на свої рани, він кинувся в море, поплив за човном з трьома земляками, що встигли відчалити від берега, і наздогнав його. Ці четверо, в тому числі один поранений, про якого ми не знали — живий чи мертвий, — були всі, що залишилися з двадцяти одного чоловіка. Ось точний звіт:

Вбитих першими нашими пострілами з-за дерева — 3;

Вбитих наступними пострілами — 2;

Вбитих П'ятницею в човні — 2;

Вбитих ним же з числа поранених спочатку — 2;

Убитий ним же в лісі — 1;

Убитих іспанцем — 3;

Знайдених у різних місцях: вони попадали від ран або їх убив П'ятниця, переслідуючи — 4;

Втекло в човні, з них один поранений, якщо не мертвий — 4.

Разом — 21.

Ті, що були в човні, гребли чимдужче, намагаючись якнайшвидше втекти рід наших пострілів. П'ятниця разів з два чи три вистрілив їм услід, але, здається, не влучив. Він почав умовляти мене взяти один із човнів і пуститись за ним навздогін. Мене й самого турбувала їх втеча, бо я боявся, що коли вони розкажуть своїм землянам про пригоду, на острові, ті набіжать на нас на двохстах чи трьохстах човнах і знищать нас своєю, навалою. Тому я згодився переслідувати втікачів і, підбігши до одного з човнів, плигнув нього, наказавши П'ятниці плигнути слідом за мною. Та як же здивувався я, коли, вскочивши в човен, побачив чоловіка, що лежав у ньому з зв'язаними, як у іспанця, руками й ногами, очевидно, теж призначений на з'їдення. Він був змертвілий з жаху, не знаючи, що творилось навколо, і не можучи визирнути за борт човна, бо дикуни міцно скрутили його; він так довго пролежав зв'язаним, що вже ледве дихав.

Я негайно перерізав пута, що були на ньому, і хотів допомогти йому підвестись. Але він не стояв на ногах. Він не мав навіть сили говорити і лише жалібно стогнав. Бідолаха, здається, думав, що його для того тільки й розв'язали, щоб убити. Коли П'ятниця підійшов до нас, я наказав йому пояснити полоненому, що він вільний, і передав йому пляшку з ромом. Звістка, що він вільний, відживила бідолашного, і він сів у човні. Та коли П'ятниця почув його голос і глянув йому в лице, кожний би зворушився до сліз, побачивши, як він кинувся обнімати його, як він заплакав, засміявся, почав скакати круг нього, потім затанцював, знову заплакав, замахав руками, почав бити себе по голові й по обличчю, — одно слово, неначе збожеволів. Я довго не міг дізнатись, що все це значить, поки він, нарешті заспокоївшись, не сказав, що це його батько. Важко висловити, як зворушив мене такий вибух синівської любові, що охопила бідного дикуна, коли він побачив свого врятованого від смерті батька. Але не можна було й не сміятися з безглуздих вихваток, якими виявлялась ця Його радість та любов. Він багато разів вискакував із човна і знову вскакував у нього. Він то сідав біля батька й пригортав його голову до своїй грудей, то починав розтирати його задубілі руки й ноги. Я порадив йому розтерти батька ромом, і це дуже допомогло старому.

Це стримало нас від погоні за човном з дикунами, що майже зникли вже з очей. Отже, задумана погоня не відбулась і, треба сказати, на наше щастя, бо через дві години, тобто раніше, ніж ми встигли б проїхати чверть путі, задув жорстокий вітер, що лютував потім цілу ніч. Він дув з північного сходу, саме назустріч утікачам, так що вони майже напевне не вигреблись і не побачили більше своєї батьківщини.

Та вернімось до П'ятниці. Він був такий захоплений синівськими турботами, що я не зважився відірвати його від батька. Коли мені здалось, що він трохи відійшов, я покликав його. Він прибіг до мене, стрибаючи, з радісним сміхом, задоволений, щасливий. Я спитав його, чи дав він батькові хліба. П'ятниця похитав головою й сказав: «Немає хліба, підлий пес нічого не залишив, сам усе з'їв». Тоді я вийняв із своєї торби все, що було в мене з харчів — невеличкий хлібець, два-три грона винограду, — і дав йому для батька. Йому ж самому я запропонував підживитись рештками рому, але він і ром поніс старому. Не встиг він знову ввійти в човен, як побіг стрімголов кудись, немов за ним гналась нечиста сила. Треба зауважити, що цей хлопець був надзвичайно прудкий на ноги, і, перше ніж я встиг спам'ятатись, він зник з моїх очей. Я кричав йому, щоб він спинився, але П'ятниця біг далі. За чверть години я побачив, що він вертається, але вже не так хутко. Коли П'ятниця підійшов ближче, я побачив, що він щось несе. Виявилось, що це був глечик з прісною водою для його батька. Він бігав по нього додому, до нашого замку, і взяв там ще дві хлібини. Хліб він віддав мені, а воду поніс старому, давши попереду й мені ковтнути кілька разів, бо мені теж дуже хотілось пити. Вода відживила старого краще, ніж ром; як виявилось, він умирав від спраги.

Коли він напився, я покликав П'ятницю й спитав, чи не залишилось у глечику води. П'ятниця відповів: «Так», і я звелів дати напитись і іспанцеві, що потребував цього не менше, ніж його батько. Я передав йому також одну хлібину з тих, що приніс П'ятниця. Бідний іспанець був дуже кволий. Зовсім знесилений, приліг він на моріжок під деревом. Його кати так міцно зв'язали йому руки й