Читати книгу - "Посол Урус-шайтана"

Невільники захвилювалися. Козаки в Стамбулі? Може, кіш прислав депутацію, щоб викупити їх? Таке іноді траплялося…

Арсен стиснув руку Романові, відчув, як і в того напружилися м'язи. Невже зараз скінчиться їхня неволя?

Сивовусий виступив наперед:

— Браття козаки! — Голос його звучав приглушено. — Браття невільники! Люди православні! Мені важко дивитися на вас, на ваші кайдани, на ваші страждання, бо й сам я ще недавно був невільником. Але все в руці божій — і ось я сьогодні вільний і при зброї! І для вас, браття, є шлях до волі, шлях на батьківщину! Тільки будьте розумні!

Арсен не вірив своїм очам і вухам: Многогрішний! Звідки він тут узявся? Як потрапив до Стамбула?.. Так, це він! Трохи поправився, поголився, відпустив довгі сиві вуса. У погляді і рухах з'явилась упевненість, поважність.

— Гм, куди він гне? — промовив високий літній невільник, що стояв попереду.

— Цить, Гриво! Послухаємо! — загукали довкола. Многогрішний на хвилину замовк, ніби даючи слухачам час для розміркування, а потім підвищив голос.

— Браття, настала велика година! Султан Магомет вирушає походом на Україну, щоб визволити її!.. З ним вирушає і наш славний, богом даний гетьман Юрій Гедеон Венжик Хмельницький, нарекомий нині князем, — і Многогрішний шанобливо вклонився старшині в червоному жупані. А випроставшись, повів далі: — Султан об'являє козакам-невільникам велику милість: хто вступить до війська ясновельможного гетьмана, той відразу стане вільний, а на Україні буде нагороджений землею, скотом і грішми!

Він зробив паузу. І в цю мить загримів голос:

— Гей, виродку, трясця твоїй матері! На що ж ти нас підбиваєш, окаянний? І де тут взявся Юрась Хмельниченко? — то гукав невільник Грива.

По рядах прокотився глухий гомін.

Многогрішний помовчав, трохи спантеличений, потім підняв руку, закликаючи до тиші:

— Чого гарячкувати, братове! Я не обманюю вас!.. Гетьман Юрій Хмельницький ось перед вами! Як і всім нам, йому теж довелося не один рік побувати в неволі, випити гірку чашу… Але це все — позаду! Зараз фортуна повернулася до нього лицем, і він став на чолі війська, що разом з непереможними полками падишаха визволить нашу землю!..

Старшина в червоному жупані раптом зробив крок наперед, зняв шапку і злегка вклонився.

— Браття! — гукнув голосно. — Я справді гетьман Юрій Хмельницький! Серед вас, напевне, є такі, хто пам'ятає мене з давно минулих років. Вони можуть посвідчити, що я не самозванець, а син гетьмана Богдана і сам гетьман… Я закликаю вас, браття, стати під мій бунчук, під мої хоругви! Султан Магомет допоможе мені здобути мою дідизну — село Суботів і славне місто Чигирин, а також усю Україну!

Він ще раз легко вклонився і відступив назад. А над рядами невільників прошелестіло:

— Так, так, це він! Це він! Сам Юрій Хмельницький!

Повеселілий Многогрішний радісно блиснув очима, окинув гострим поглядом юрму, що приглушено гомоніла і колихалася, вражена появою гетьмана, і заговорив знову, на цей раз більш упевнено:

— Братове, геть сумніви! Ви позбудетесь кайданів, каторги! Ви станете вільними людьми і матимете шаблю в руці, як оце я! Не роздумуйте довго, бо така щаслива нагода більше не трапиться!.. Я теж був невільником, а тепер, бачите, — вільний козак! Ви негайно одержите одяг, зброю, а через місяць-другий будете на батьківщині!.. Ну, хто охочий — виходьте наперед! З вас тут же зіб'ють кайдани! Виходьте, браття!

Многогрішний замовк, пронизливо дивлячись жовтавими очицями на стрій. Невільники теж мовчали.

Раптом з лівого крила вийшов наперед худий, змучений чолов'яга. Брязкаючи важкими путами, підійшов до ганку, став лицем до строю, вклонився, сказав глухо, ніби давлячись сльозами:

— Простіть мене, браття, і не проклинайте! — Він похилив чубату сиву голову.

— Заклечаний, що ти робиш? — крикнув хтось.

— Несила терпіти більше, браття, — відповів Заклечаний, не підводячи голови. Потому повернувся до ганку, вклонився. — Я готовий служити тобі, пане гетьмане!

Той зробив знак рукою. Із-за ганку вийшли ковалі з переносним ковадлом, молотом і зубилом. Тут же розрубали на ньому кайдани. Многогрішний, весело усміхаючись, вигукнув:

— Початок зроблено! Хто ще? Сміливіше, друзі!

Вийшов ще один — невисокий блідий юнак, майже підліток. Мовчки вклонився, простягнув до ковалів заковані руки. З них упали на землю густі краплини крові. Юнак хитався від виснаження. Крізь брудні діряві лахи просвічувало худюще, аж зелене тіло, випирали гострі ключиці.

Арсена тіпало, як у пропасниці. Та що ж це робиться? Так один по одному вийдуть усі? Кому вони вірять? Многогрішному? Турецьким пашам? Султанові? Своїм найлютішим ворогам? Чи нікчемному зраднику Юраськові?

Він розштовхнув Романа і Гриву, що стояли попереду, вийшов з ряду. Здивований і обурений Воїнов схопив його за рукав:

— Ти часом не здурів, Арсене?

Але той відмахнувся і швидко пішов до ганку. Многогрішний, не впізнавши козака, радів. Його зморшкувате обличчя розпливлося в усмішці, навіть помолодшало.

— От бачите! — вигукнув він. — Є між вами розумні люди!

— А є, потурнаку проклятий! — сказав, підходячи, Арсен. — Не всі тут зрадники, як ти із своїм гетьманом і його поплічниками. — Він пальцем показав на тих, що стояли на ганку, а потім повернувся до невільників: — Браття! Козаки! Я знаю цього недолюдка Многогрішного! Був разом з ним у неволі на берегах Кизил-Ірмаку! Кому ви вірите? Зрадникові, через якого загинуло багато наших людей? Відступникові, що забув віру і народ свій?.. Запитайте його, як він тут опинився? Продав нас, собака, щоб урятувати свою шкуру!.. Батьківщина проклене того, хто разом з яничарами підніме на неї руку!

— Арсене, стережись! — пролунав раптом чийсь гучний знайомий голос.

Арсен миттю оглянувся. З жовтих очей Многогрішного струмувала лють. Нижня щелепа тіпалась, як у пропасниці.

— Проп-пад-ди, с-соб-бако! — прохрипів він, вихоплюючи шаблю.

Арсен скоріше інстинктивно, ніж свідомо, підняв над головою заковані руки, захищаючись від удару.

Шабля зі скреготом ковзнула по ланцюгу і переламалась. Многогрішний з подивом і гнівом глянув на обрубок, що лишився в руці. Якийсь козачок, що стояв позаду, вихопив свою — подав йому. Але в цей час ряди невільників здригнулися. Багато сотень людей з криком ринули вперед, до ганку. Зловісні вигуки, тупіт ніг, брязкіт кайданів — усе змішалося в один грізний рев.

Чиїсь дужі руки схопили Арсена, потягли в гурт. А над вухом прогуло:

— Арсене! Брате! Зустрів-таки тебе, холеро ясна! Ховайся прудкіше між люди!

Здивований Звенигора відчув на своїй щоці шорсткі вуса пана Спихальського, який щосили цупирив його в