Читати книгу - "Не вбивай"

— Його милість король!

Піпер, Гілленкрок, Реншільд і Маєрфельд зірвалися з місць. Перші два стояли випрямлені біля стола, другі між дверима і вікном, далеко від себе, як далекі були собі симпатіями і переконаннями представники двох партій, двох напрямків, котрі поборювали себе.

З шаблею під лівою пахвою і з капелюхом у правій руці появився у дверях король Карло. Халяви високих чобіт згиналися в колінах, король ніби присідав, кланяючися направо й наліво, кождому окремо. Ті відклонювалися ще нижче.

— Добрий день панам! Добрий день!

Ніби не знав, від чого почати розмову, ніби виправдувався, що прийшов. Каптан з синього, полинялого сукна, защіпнутий на двадцять мосяжних гузиків, на шиї хустка з чорної, шведської крепи, сподні зі шкури рена, довгі шкурятяні рукавиці, весь одяг по приписах, як у других офіцерів, може, й гірший і більше знищений, ніж у деяких. Тільки голова інша, виїмкова, незвичайна, з височезним чолом, зі жмутками неслухняного волосся, з очима, що нагадували загадочні фйорди.

— Пан полковник, — звернувся до Гілленкрока, — як звичайно, працюють. Правда? Так. Праці в нас багато. Перед нами похід. Куди ж, гадаєте, панове, двигнутися нам? Прошу, не в'яжіться, говоріть. Знаю, що перервав балачку на тую тему. Продовжайте «сане женад».

І знову кланявся направо й наліво, очима блукаючи кудись далеко.

Королівські старшини мовчали.

— Інкомодую?

— Ні, ваша милосте, — почав Піпер, моргаючи ніздрями, як дівчина бровами. — Ні раз. Ми дійсно балакали про те, куди нам прямувати — на Вітебськ чи на Київ.

— І що?

— Я і наш квартирмайстер гадаємо, що краще на Вітебськ.

Король узяв шаблю з-під пахи, вдарив нею об долівку і сперся на рукоятці. Піпер підставив йому стілець.

— Ваша милість зволять присісти?

— Спасибі, спасибі. Сідайте і ви, панове. Добалакаємо.

— Реншільд присів на футрині вікна, Маєрфельд став біля нього, Пітер і Гілленкрок примістилися на тапчані.

— Панове, все окремою праве й ліве крило, а я посередині.

Біля королівських уст появилася на хвилину ледве замітна усмішка і щезла.

— Чому ж то, на вашу гадку, екселенціє, нам треба йти на Вітебськ?

— Тому, — відповів Піпер, — бо це диктує нам логіка дотеперішнього нашого походу.

— Воєнна логіка окрема. Тут Арістотель та Ляйбніц ні при чім. Тут не консеквенція важна, лиш оригінальність. Треба думати так, щоб ворог твоїх думок не догадався.

— Наскільки такому думанню не противиться конечність.

— Конечність? — спитав король, і його очі впилися в канцлерове обличчя, поморщене, як видавлена цитрина.

— Конечність? — повторив, спираючи бороду на рукоятку шаблі.

— Конечність велить нам триматися близько Ліфляндії, щоб скорше получитися з корпусом Левенгавпта, — відповів канцлер, обтираючи хустиною чоло.

Як старий, вправний дипломат, котрий був правою рукою ще попереднього короля, він догадувався, що Карло противної гадки, і з досвіду знав, що нема що тратити багато слів, щоб його переконати. Карло XII питався о раду своїх генералів, але робив як йому хотілося. Так буде-й тепер. Видно, король схиляється до планів Реншільда, котрому спішно на Україну і котрий, мабуть, не бажає собі злуки з Левенгавптом, а може, навіть жде на його загибель, щоб позбутися визначного соперника.

Реншільд сидів на вікні, баламкаючи злегка ногами, а його дівочі уста прибирали форму букви «о», ніби свистали.

Це доводило канцлера до злості.

Оба вони, графи й екселенції, не любилися стихійно. — Коли б не дай Боже, москалі побили Левенгавпта, — почав квартирмайстер Гілленкрок, — тоді...

— Тоді, гадаєте, — підхопив король, — і ми пропали. Не бійтеся. Левенгавпт досвідчений генерал, а ми теж якось дамо собі раду. Не в одній «опресії» бували.

— У Левенгавпта, — відізвався Реншільд, — 16-тисячний корпус.

— Цар Петро може кинути на нього 50 тисяч, — завважив Гілленкрок.

На королівському обличчі появилася та сама легка усмішка.

— Не штука. — сказав, — побідити рівносильного ворога. Це річ звичайна. Від шведів треба вимагати незвичайних побід, про котрі говорив би весь світ.

В кватирі на хвилину запанувала мовчанка. Тільки мухи жужжали, сідаючи на голови старшин. Маєрфельд ловив їх рукою і кидав крізь вікно:

— Тю! Проклята мошва!

— Московське військо, — перебив мовчанку Реншільд, — настільки не вишколене, що дивно було б, коли б Левенгавпт не дав собі з ним ради. Треба сподіватися, що він своє завдання добре сповнить. Нам треба йти туди, куди нас логіка фактів кличе.

— Логіка фактів? — спитав Гілленкрок.

— Так. Нам треба відтяти від Росії щонайбагатші провінції, себто Україну, з котрої цар Петро бере харчі для війська і щораз то нові полки від гетьмана Мазепи. Український народ чекає нас.

Піпер не втерпів.

— Не знаю, чи є на світі такий народ, котрий чекав би чужого війська. Це ж тягар.

— Але ж ми йдемо визволяти українців з московського ярма.

— Це розуміють, може, деякі козацькі старшини, а народ знає тільки, що шведам треба дати кватири, харчі і т. д. А що жаден народ не дає того радо, так з того приводу мусять виникнути непорозуміння. На прихильність українського народу нам нема що числити. Це народ православний, а ми протестанти. Не дурім себе.

— Козаки сильно озлоблені на царя. Його вважають прямо своїм катом. Краще з лютром, як з Бельзевувом, говорять.

Обличчя Піпера ще більше поморщилося, а його очі заблистіли насилу здержуваною погордою.

— Пане графе, — казав, звертаючися до Реншільда, — не малюймо собі будучності надто рожевими красками. Увійдемо в край чужий, не відомий нам, між народ, котрого не розуміємо. Треба числити на власні сили, а не на його сприятливість і допомогу.

— Себто? — спитав, ніби свиснув, Реншільд.

— Себто, — відповів, роздуваючи ніздря, Піпер, — треба нам получитися з Левенгавптом, щоб з малими силами не пускатися на велику небезпеку. Надто велике ризико, це не хоробрість, а одчайдушність, авантюра.

— Лицар — авантюрист — недалекі поняття, — завважив король, перериваючи тим висловом суперечку двох своїх екселенцій. — Жалую, що не можу бути одної гадки