Читати книгу - "Гра в бісер"

до себе, а тепер цілими днями й зовсім нікого, крім мене, не бачить. І ось відколи почалося не усамітнення, повільне відокремлення від світу, я вирішив зробити все, щоб Магістр ще раз побачив тих кількох своїх приятелів, яких, я знаю, він любив дужче, ніж інших. Якби ви, domine, відвідали його, то, безперечно, дуже потішили б свого давнього приятеля, я в цьому переконаний, і ще встигли б побачити майже ту саму людину, яку ви любили й шанували. Бо через кілька місяців або й через кілька тижнів він уже так не зрадіє, побачивши вас, можливо навіть, що він вас не впізнає чи й не помітить.

Кнехт підвівся, підійшов до вікна й трохи постояв, глибоко дихаючи й дивлячись надвір. Коли він знов обернувся до студента, той уже встав, мабуть, вважаючи, що аудієнція закінчена. Магістр подав йому руку.

— Ще раз дякую тобі, Петрусе, — сказав він. — Тобі, мабуть, відомо, що в Магістра є всілякі обов’язки. Я не можу так просто надягти капелюха й поїхати, треба всьому дати лад і багато чого зробити. Гадаю, що післязавтра я впораюся. А тобі вистачить двох днів, ти встигнеш скінчити свою працю в Архіві? Так? Ну, то я тебе покличу, коли буду готовий.

І справді, через два дні Кнехт у супроводі Петруса поїхав до Монтпорта. Коли вони зайшли до оточеного садком флігеля, де жив колишній Магістр, — гарної, тихої келії, то почули музику, що долинала з задньої кімнати, ніжну, прозору, але впевнену й дивовижно веселу музику: старий сидів і двома пальцями грав мелодію на два голоси. Кнехт зразу ж пізнав її — то була пісня для двох голосів із збірника кінця шістнадцятого сторіччя. Вони постояли, поки музика стихла, тоді Петрус гукнув Магістрові, що він повернувся і привіз із собою гостя. Старий з’явився в дверях і, замість вітання, усміхнувся їм. Ця привітна усмішка, яку всі так любили, завжди була подитячому щира, завжди світилася ласкою і добротою; минуло вже майже тридцять років, відколи Йозеф Кнехт побачив її вперше того бентежноблаженного ранку в музичному класі і відкрив, віддав своє серце цьому приязному чоловікові. Відтоді він часто бачив цю усмішку, щоразу з глибокою радістю й дивним зворушенням, і тим часом як Магістрове волосся помалу сивіло, аж поки зовсім побіліло, тим часом як голос його тихішав, потиск руки ставав слабший, а хода важча, усмішка нітрохи не втрачала свого чару, своєї осяйної чистоти й щирості. І ось друг і учень старого Магістра пересвідчився, що променистий, чарівний поклик цього усміхненого старечого обличчя, на якому блакитні очі й ніжний рум’янець з роками ставали все ясніші, був не колишній, стільки разів бачений, а ще тепліший, таємничіший, інтенсивніший. Аж тепер Кнехт зрозумів до кінця, в чому, власне, полягало прохання студента Петруса і як щедро він був винагороджений за свою поїздку, хоч думав, що тільки поступається тому наполегливому проханню.

Першому про ці свої міркування Кнехт розповів своєму приятелеві Карло Ферромонте, до якого навідався через кілька годин після свого побачення з Магістром. Карло був тоді бібліотекарем славетної монтпортської музичної бібліотеки. Саме він і передав цю розмову в одному своєму листі.

— Наш колишній Магістр музики, — сказав Кнехт, — був і твоїм учителем, ти також дуже любив його. А тепер ти його часто бачиш? — Ні, — відповів Карло, — тобто я, звичайно, бачу його і не так уже й рідко, скажімо, коли він виходить на прогулянку, а я саме повертаюся з бібліотеки, проте розмовляти з ним мені вже не доводилось кілька місяців. Він дедалі більше усамітнюється і, мабуть, важко вже витримує товариство. Раніше він призначав, бувало, вечір для таких людей, як я, колишніх своїх репетиторів, що служать у Монтпорті, але вже з рік, як ці вечори скасовано, і всі страшенно здивувалися, коли він поїхав до Вальдцеля на ваш вступ на посаду.

— Ну добре, — мовив Кнехт, — але як ти часом бачиш його, тобі не впадають в око ніякі зміни в ньому? — О так! У нього гарний вигляд, він веселий і якось дивно променіє — ви, мабуть, це мали на увазі? Звичайно, ми всі помітили це. Він помалу занепадає на силі, але стає все веселіший. Ми звикли до цього, але вам це не могло не впасти в око.

— Його доглядач Петрус, — мовив Кнехт, — бачить його ще частіше, ніж ти, але він не звик, як ти кажеш, до цього. Він навмисне приїхав до Вальдцеля — звичайно, знайшовши переконливий привід, — щоб намовити мене відвідати старого. А якої ти думки про нього? — Про Петруса? Він дуже добрий знавець музики, але скоріше педантичної, ніж творчої натури, трохи неповороткий тугодум. Він безмежно відданий старому Магістрові музики, не пошкодував би для нього й життя. Мені здається, що служіння обожнюваному володареві й кумирові поглинає його цілком, він одержимий ним. У вас не склалося теж такого враження? — Одержимий? Так, але мені здається, що цей юнак не просто одержимий пристрастю, не просто закоханий у свого старого зчителя і молиться на нього, а одержимий і зачарований справжнім, не вигаданим феноменом, який він краще бачить чи краще відчуває, ніж ви. Я розповім тобі, як мене самого вразив цей феномен. Отже, я сьогодні прийшов до старого Магістра, якого вже не бачив півроку. Після деяких натяків його доглядача я майже нічого чи таки й нічого не сподівався від цих відвідин: я просто злякався, що наш шановний учитель може нас невдовзі покинути назавжди, і поквапився сюди, щоб хоч раз іще побачити його. Коли він упізнав і привітав мене, обличчя його засвітилося, проте він нічого не сказав, тільки вимовив моє ім’я й подав руку, і мені здалося, що й той порух, і та рука світяться, весь він, чи принаймні його очі, сиве волосся й білорожева шкіра випромінювали якесь тихе, холодне сяйво. Я сів поряд із ним, він відіслав студента самим тільки поглядом, і між нами почалася найдивовижніша розмова з усіх, у яких я будьколи брав участь. Щоправда, спершу мене бентежило й пригнічувало, навіть соромило те, що я весь час звертався до старого й про щось питав, а він відповідав мені тільки поглядом; я не міг зрозуміти, чи моя мова, мої запитання щось для нього означають, чи просто здаються йому набридливим галасом. Це мене спантеличувало, розчаровувало і стомлювало, я сам собі здавався зайвим і набридливим: хоч би що я казав Магістрові, той на все відповідав тільки усмішкою чи коротким поглядом. Навіть більше — якби ті погляди