Читати книгу - "Гра в бісер"

не були такими приязними й щирими, я подумав би, що старий відверто глузує з мене, з моїх розповідей і запитань, з моєї непотрібної подорожі і з моїх відвідин. Зрештою, щось таке й було в його мовчанці і в його усмішці, вони справді виражали опір і догану, але інакше, на іншому рівні й іншою мірою почуттів, ніж, скажімо, могли б виражати глузливі слова. І вже зовсім знесилівши й зазнавши цілковитої невдачі в своїх, як здавалось мені, терплячих і ввічливих спробах залучити його до розмови, я нарешті почав розуміти, що цей старий чоловік легко впорався б і не з такою, а в сто крат більшою терплячістю, наполегливістю і ввічливістю, ніж були в мене. Можливо, мої потуги тривали чверть години чи півгодини, але мені здавалося, що минуло півдня, я вже почав занепадати духом і каятися, що приїхав сюди, піддаватися втомі й невдоволенню, в роті в мене пересохло. Ось він сидить переді мною, мій шановний патрон і друг, якому я завжди, відколи пам’ятаю себе, довіряв і був відданий цілим серцем і який ніколи не лишав без відповіді жодного мого слова, сидить і слухає, як я говорю, чи, може, й не слухає, цілком сховавшись за своєю променистою усмішкою, за золотою маскою, як за оборонним валом, недосяжний, приналежний до іншого світу з іншими законами. Все, що я хотів словами передати йому від себе, з нашого світу в його світ, відскакувало від нього, як морська піна від скелі. Нарешті — я вже втратив останню надію, — він пробив чарівні мури, якими оточив себе, нарешті прийшов мені на допомогу, нарешті щось сказав! Це було все, що я почув сьогодні від нього. «Ти стомлюєш себе, Йозефе», — тихо промовив він, і в голосі його я відчув зворушливу доброту й турботу, яку й ти добре знаєш у нього. І це все. «Ти стомлюєш себе, Йозефе». Наче він довго дивився, як я тяжко пра1цюю над чимось, і надумав застерегти мене. Слова він вимовляв трохи натужно, ніби давно вже не розтуляв уст для балачки. Одночасно він поклав руку, легеньку, як пір’їна, мені на плече, пильно глянув мені у вічі і всміхнувся. Тієї миті він скорив мене. Щось від його веселої німотності, від його терплячості й спокою перейшло на мене, і раптом я серцем своїм зрозумів старого й ту зміну, яка відбувалася в ньому: він пішов від людей у німоту, від слів — у музику, від думок — до згоди з самим собою. Я збагнув, що мені судилося тут побачити, збагнув цю усмішку, збагнув, чому він весь світився: то був взірець людини, святий, що дав мені годину побути в своєму сяйві, а я, недолугий, хотів його залучити до розмови, ставив йому нікчемні запитання. Хвалити бога, прозріння прийшло не надто пізно. Він міг би відіслати мене й тим самим назавжди відвернутися від мене. І я б тоді не пережив найдивовижнішого й найкращого з усього, що мені траплялося будьколи переживати.

— Отже, — задумливо мовив Ферромонте, — ви побачили в нашому колишньому Магістрові ніби святого. Добре, що я почув це саме від вас. Признаюся, що якби мені розповів про це хтось інший, я поставився б до його слів дуже й дуже недовірливо. Я, щиро казати, не вельми полюбляю містику, а як історик і теоретик музики педантично додержуюсь чітких категорій. Оскільки ж наша Касталія — не християнська конгрегація і не індійський чи даосійський монастир, то й залучати когось із нас до сонму святих, тобто до якоїсь чисто релігійної категорії, здається мені, просто недоречно, і якби я почув про цю канонізацію не від тебе — вибачте, не від вас, domine, — а від когось іншого, то полаяв би його за такі дивні химери. Але мені здається, що ви навряд чи збираєтесь порушувати справу про канонізацію шановного Магістра, та й у нашому Ордені не знайдеться інституції, що могла б виконати цю процедуру. Ні, не перебивайте мене, я зовсім не жартую. Ви розповіли мені про своє переживання, і я повинен признатися, що мене ваша розповідь трохи приголомшила, бо хоч я та мої монтпортські колеги й не зовсім недобачили змальованого вами феномена, проте не звернули на нього особливої уваги, просто взяли його до відома. І я думаю: в чому ж причина моєї помилки і моєї байдужості? Звичайно, те, що зміна в старому Магістрі зразу впала вам у вічі й стала для вас сенсацією, а я її ледве помітив, можна пояснити ось чим; ця зміна постала перед вами несподівано, в готовому вигляді, а переді мною відбувалася поступово, з дня на день. Той старий Магістр, якого ви бачили багато місяців тому, і той, якого побачили сьогодні, дуже відрізняються один від одного, але ми, його сусіди, майже не помічали змін у ньому, що відбувалися від зустрічі до зустрічі. Проте визнаю, що це пояснення не задовольняє мене. Перед очима в нас сталося ніби якесь чудо, і хай навіть воно відбувалося тихо й повільно, все ж таки, якби ми були об’єктивними, воно мало б дужче вразити нас, ніж вразило насправді. І тут я приходжу до причини своєї байдужості: я був зовсім не об’єктивний. Я не помітив феномена тому, що не хотів його помітити. Я помітив, як і всі, що наш Превелебний стає дедалі замкнутіший і мовчазніший, але водночас зростає і його доброзичливість, чимраз дужче, якось не поземному променіє його обличчя, коли він під час зустрічі киває головою у відповідь на моє вітання. Все це я, певна річ, помічав, як і будьхто в Монтпорті. Але я не хотів побачити за цим щось більше, і не тому, що мало шанував старого Магістра, а трохи через свою неприязнь до того особливого обожнювання, до того культу, який ми спостерігаємо в студента Петруса. Ось що я остаточно з’ясував для себе, поки слухав вашу розповідь.

— Таким кружним шляхом ти з’ясував свою неприязнь до бідолашного Петруса! — засміявся Кнехт. — То що ж виходить? Я теж містик і фанатик? Теж віддаюся забороненому культові святих? Чи ти визнаєш за мною те, чого не визнаєш за студентом, а саме: що я щось побачив і пережив, не химеру й фантазію, а щось реальне, дійсне? — Звичайно, я визнаю це за вами, — повільно, задумливо мовив Карло, — ніхто не сумніватиметься щодо вашого переживання й щодо краси чи погідного настрою старого Магістра, який здатен обдаровувати всіх такою неймовірно гарною усмішкою. Мене тільки ось що турбує: що нам