Читати книгу - "Мерзенна сила"

з безліччю щупальців. Молодий чоловік не зводив очей із тремтливих стрілок. Роздягнувшись, Філострато зі Стрейком і Марк помили руки й обличчя, тоді вбралися у білі халати, які італієць добув щипцями зі скляного контейнера, а далі вдягнули ще й рукавиці і маски на взірець тих, що носять хірурги. Потому італієць якусь хвилину мовчки вивчав покази датчиків, примовляючи: «Так, так… Ще трохи повітря, небагато, до позначки 0,03. Тепер впусти повітря до камери… повільно… до повного. Ввімкни світло. Зафіксуй рівень повітря. Трохи менше розчину. Ну, що, — обернувся він до Стрейка з Марком, — готові?»

А тоді повів їх до дверей у тій же всіяній циферблатами стіні.

IX. Сарацинова голова
1

— Здається, то найгірший сон із усіх, — сказала Джейн. Був ранок, і вона сиділа у блакитній кімнаті разом із господарем і Ґрейс Айронвуд.

— Так, — кивнув господар, — доки не почалася справжня боротьба, вам, мабуть, найважче.

— Мені наснилося, ніби я в якійсь темній кімнаті, — заходилася розповідати Джейн. — Там стояв дивний запах і безперервно щось тихенько гуділо. Потім засвітилося світло, але не дуже ясне, і я довго не могла збагнути, на що дивлюся. А коли нарешті збагнула… словом, довелося зробити неабияке зусилля над собою, щоб не прокинутися, бо я подумала, що бачу обличчя, яке висить у повітрі просто переді мною. Розумієте, не голову, а саме обличчя. Я бачила бороду, ніс, очі — хоча ні, насправді очей не було видно, їх закривали темні окуляри, — але над очима, здавалося, немає нічого… Принаймні, так здавалося спочатку. Та коли я звикла до того тьмяного світла, то страшенно перелякалася. Подумала було, що те обличчя — то маска, причеплена до чогось схожого на чималу кулю, але потім мені здалося, що то радше людська голова в якомусь тюрбані… Даруйте, з моїх слів, напевно, нелегко щось зрозуміти. Отже, то була голова, але верхньої частини черепа в неї не було, а зсередини… зсередини ніби щось википало, вивалювалося назовні… Словом, з черепа вилазила якась маса, обгорнута тонкою прозорою плівкою або чимось подібним, але такою дуже тоненькою плівкою, крізь яку все видно. Я бачила, як та маса тремтить і сіпається, і хоч була налякана мало не до смерті, але, пам’ятаю, подумала: «Убийте ж її, убийте! Не можна її так мучити!» Але ця думка відразу й зникла, адже я була певна, що та голова все одно так чи інакше мертва. Шкіра на обличчі мала зеленкуватий відтінок, рот був широко роззявлений і зовсім сухий… І я отак досить довго розглядала ту голову, аж доки не побачила, що насправді вона не висить у повітрі, а прикріплена до якоїсь чи то підставки, чи полички, словом, до чогось такого, а знизу, тобто з-під шиї, щось звисає. Тобто у неї була шия і навіть щось схоже на комір, а нижче — нічого: ні плечей, ні тіла… Тільки щось висіло. Пригадую, уві сні я подумала, що це, певно, якась така нова людина, котра має тільки голову і кишки, бо спочатку мені здалося, що то звисають нутрощі. Та невдовзі я, сама не знаю як, здогадалася, що там унизу все штучне: такі тоненькі гумові трубки, і подібні на колби скляні посудини, і щось металеве… Навіщо це все, я не розуміла. Всі ті трубки зникали в стіні. Минуло ще трохи часу, і тоді нарешті щось почало відбуватися…

— З вами все гаразд, Джейн? — спитала панна Айронвуд.

— Так, дякую, — відповіла Джейн. — Просто, знаєте, розповідати все це не дуже приємно. Так от, зненацька у голови з рота пішло повітря — ніби хтось запустив двигун, — з таким сухим, скрипучим звуком. Потім це повторилося ще раз і ще раз і зрештою перейшло у ритм — пуф, пуф, пуф… голова ніби дихала. Далі я побачила — це було так жахливо! — що з рота в неї капає слина. Знаю, це звучить по-дурному, але мені навіть стало трохи шкода ту голову, адже рук вона не мала і не могла витертися… Дурниця, звичайно, але саме це спало мені тоді на думку. Тим часом голова стала начеб оживати і навіть облизала собі губи. У мене було таке враження, ніби хтось відлагоджує машину, щоб подивитися, чи нормально вона працює… Розумієте, це виглядало так, немов та голова жива — і водночас слина в неї з рота капає на якусь зашкарублу, геть мертву на вигляд бороду… Далі до кімнати увійшло троє людей, усі з голови до п’ят у білому, в масках; йшли вони дуже обережно, от наче коти по даху. Перший був невисокий і дуже огрядний, другий — довготелесий і кістлявий, а третій… — тут Джейн мимоволі затнулася, — третій… думаю, то був Марк… тобто мій чоловік.

— Ви цього не певні? — спитав господар.

— Певна, — відповіла Джейн. — То був Марк. Я впізнала його ходу. І бачила його черевики. І чула голос. Я певна — то таки був Марк.

— Вибачте, — перепросив її господар.

— Потім усі троє підійшли ближче, стали перед головою і вклонилися їй, — повела далі Джейн. — Важко сказати, чи та голова на них дивилася, бо очі ховалися за окулярами. Вона продовжувала так само ритмічно випускати повітря, ніби дихала… а тоді заговорила.

— Англійською? — спитала Ґрейс Айронвуд.

— Ні, французькою.

— І що ж вона сказала?

— Я не дуже знаю французьку, тому всього не зрозуміла… і потім, говорила вона дивно, такими короткими фразами — ніби людина, якій бракує повітря, — без жодної інтонації. Ну й, звісно, не могла рухатись так, як це робить людина, коли говорить.

— Ви зрозуміли хоч щось?

— Небагато. Той огрядний, здається, відрекомендував Марка, і голова щось йому сказала, а він спробував відповісти. Його я зрозуміла легко, бо він розмовляє французькою не краще за мене.

— І що він сказав?

— Що зробить це через кілька днів, якщо зможе.