Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

Мені було зрозуміле все. Але воднораз цікавило: в чому ж саме полягають оті спільні риси? Запитав про це. І розповів мені Ваня таку історію:

— Мені зараз двадцять сім. Я молодий, здоровий і непоганий, як бачите. Дев’ятнадцятьох років я одружився з одною молодою дівчиною. Дуже любив я жіночку і був щасливий. Але… Тут я мушу відхилитися від теми й розповісти дещо з моєї біографії. Батька свого я не знав. Мати ж була повією. Жили ми в Харкові десь на Заїківці. І не життя то було, а каторга. Всі мої дитячі роки пройшли в невимовних злиднях і бідуванні. Пригадую — мати все хворіла й днями не підводилася з ліжка. Я коли згадаю про ті жахливі дні, стає моторошно. Та про них я не буду розповідати… Як було мені сім років, знаю, мати кинула свою професію й стала пралею. Але хворіти й тоді не переставала. Поза всіма хворобами, що їх так було багато в неї, в неї були ще пранці. Лікування забирало в нас останні копійки. Життя щодалі ставало жахнішим — і вона… втопилася. Мені тоді було дев’ять. Мене забрали якісь люди до приюту. Я там вивчився і, як бачите, зараз шофером.

Я це коротенько, але ви, мабуть, поспішаєте — і я не буду вас затримувати…

Через рік по одруженні в жінки народився синок і… мертвий. Я місця собі не знаходив, ледве не збожеволів. Знав: наді мною тяжить гріх батьків. На мені, на моєму поколінні окотилось усе лихо. Я тоді звернувся до лікарів по пораду. Та вони нічого певного мені не відповіли. Я з нетерпінням почав чекати другої дитини. Два роки чекав і вже гадав, що їх зовсім не буде, коли ж ні. На третьому році завагітніла жінка. Як чекав я пологів, не буду говорити. Це так важко мені зараз. Знав, що знову буде мертве… Але народилось живе. Та було б краще йому не родитись: каліка найшлась, урод. Похиріло щось із місяць і дуба дало.

По тому кинув я Харків, кинув жінку… Власне, я її не кидав. Розійшлись по-хорошому. А тепер, як самі бачите, двадцять сім років, а одружитись боюсь. Не хочеться зав’язувати віку людям. Скільки тих дівчаток трапляються, падають на мене самі — і не можу… Навіть монахом уже прозвали…

Ваня посміхнувся й зупинився. Потім узяв мене за обидві руки й промовив:

— Отаке, дорогий Владиславе Андрійовичу! У цьому й полягають оті спільні риси. Будьте сватом!..

Спав тої ночі як ніколи: довго й міцно. Навіть не снилось нічого. А як прокинувся, то першою думкою було про вчорашню розмову з Ванею. Про спільність їхніх рис…

Хороша спільність: Льоля — самка, все її життя майбутнє в дітях. А Ваня — якраз навпаки. Цікаво, як він гадає?.. Невже він гадає, що повія не може родити? Чи, може, ота чесність із собою: обоє, мовляв, рябоє? Напевно, так!

І того самого ранку я вперше замислився над своєю роллю.

Сват, ха-ха-ха!..

Ой, не можу!.. Голово ти моя, клоччям напхата!.. І навіщо я пообіцяв йому таки знайти Льолю? До чого цей клопіт? Навіщо, нарешті, мені Льоля? Що за християнство? Брат я їм, сват?!

А, пошлю все до чорта. Годі!..

Лежав так на ліжку й філософствував. Годину, дві чи, може, і три.

А чи не ревнощі це в мені заговорили? Ревнощі до Вані? Що він, а не я, витягне Льолю з отого болота? Я, що так болів за її долю, лишаюся збоку, а на моє місце стає другий…

Але він одружиться з нею. Він насправді може врятувати її. А я?.. Я навіть не знаю, чого я хочу. Просто від нічого робити. Так виходить… А дівчина з Льолі — того… Куди тій Ніні Сергіївні! За пояс заткне. Ваня не дурень, вухо парняга. Їй-богу, він молодець!..

Звичайно, я б на його місці не так би зробив: я дав би їй генеральний іспит. Я б…

Смеркало. Надворі здіймалась завірюха. Завивав тоскно вітер і бряжчав вітами береста об шибку. І думалось, мріялось…

…Приходжу ввечері додому, а вона зустрічає. В кімнаті тепло, затишно й так уже хороше. Вона зачесана гладенько, чепурненька і мила-мила… А в ліжку синок маленький ніжками дригає. Я до нього губами отак: «Аґусі!..» А він оченята примружив і беззубим ротиком: «Гі-гі!..»

Їй-право! Нічого страшного в цьому немає. Нічого неморального, неетичного. Не всім же обов'язково дружитися з доньками колишніх генералів чи сучасних панів. Хто мені заборонить?.. Ніхто! Коли ж і помилюся — можна буде і