Читати книгу - "Лабіринт"

— Це буде наукою для всіх інших, хто прямує цим шляхом, — нарешті спокійно озвався начальник, — а тепер позбався від цього.

Витерши кров на ножі розірваною сукнею, він підвівся.

Юнак ридав. Його одяг укрився плямами крові та блювотини. Він волів би виконати наказ командира, але надто зволікав.

Тоді вояк схопив хлопця за горло і проревів:

— Я ж наказав тобі позбутися тіла, то негайно! Якщо сам не хочеш до них приєднатися!

Він ударив хлопця ногою в поперек, залишивши на туніці сліди крові, пилу і бруду. Йому не потрібен солдат зі слабким шлунком.

Надворі несамовито розгоралося поховальне вогнище, яке ще більше роздмухував вітер, що линув сюди із Середземного моря.

Солдати стояли поодаль від багаття, прикриваючись руками від спеки. Їхні коні, припнуті біля воріт, нервово били копитами. У повітрі витав дух смерті, тварини відчували його й тривожилися.

Загарбники роздягли жінок і поставили їх навколінці, зв’язавши ноги та скрутивши руки за спинами. З їхніх облич, роздертих грудей та голих плеч було видно, як люто з ними обійшлися, але вони мовчали. Хтось відсахнувся і скрикнув, коли перед ними поклали тіло дівчинки, яку щойно вбив начальник загону.

Очільник підійшов до вогнища. Він уже втомився і дуже хотів відпочити. Не заради вбивства єретиків він пішов у хрестовий похід. Просто такі жорстокі розправи були подарунком для його солдатів: їх треба чимось зайняти, щоб вони не втрачали своїх навичок і не зчиняли бійки один з одним.

Нічне небо навколо повного місяця було вкрите дрібними білими зірочками. Начальник загону зрозумів, що вже, мабуть, далеко після півночі, а може, й ще пізніше. Він мав намір повернутися значно раніше, але чекав наказу.

— Спалити їх, мій пане? — спитав котрийсь із вояків.

Раптом начальник змахнув своїм мечем і єдиним дужим ударом відтяв голову жінці, що стояла ближче. Кров ринула з її аорти, бризкаючи йому на ноги. Голова жінки впала на землю з глухим стуком. Він бив її тіло, що здригалося від судом, доки воно не обм’якло і не звалилося додолу.

— Повбивайте решту єретичних сучок, а тіла спаліть разом із коморою. Ми й так надто затрималися, — нарешті промовив начальник загону.

Алаїс прокинулася, щойно в кімнату проникли перші світанкові промені.

Спочатку вона не могла зрозуміти, як потрапила до батькової спальні. Вона сіла на ліжку й випростала закляклі уві сні ноги, чекаючи поки до неї повернеться пам’ять. Упродовж тривалих годин від півночі до початку нового дня Алаїс ухвалювала рішення. Попри нелегку ніч, її розум був ясний, як гірська річка. Вона не могла просто сидіти й бездіяльно чекати на повернення батька. Алаїс навіть не могла підрахувати усіх наслідків згаяних днів. Коли батько розповідав про свій священний обов’язок щодо Noublesso de los Seres та про таємницю, яку вони охороняли, в неї не залишилося жодного сумніву, що його честь і гідність залежать від дотримання присяги. Тепер вона повинна розшукати його та розповісти про все, що з нею трапилося, ввести його в курс справи.

Набагато краще діяти, ніж сидіти осторонь.

Алаїс підійшла до вікна і відслонила віконниці, воліючи впустити до кімнати свіже вранішнє повітря. Удалині було видно незрушні й не підвладні часові Чорні гори, що видавалися фіалковими від ледве зримого світанкового сяйва. Цей краєвид тільки зміцнив її рішення: цілий світ кликав її до себе.

Алаїс неабияк ризикувала: подорожувати самій жінці небезпечно. Тато назвав би її свавільною. Проте вона була прекрасною наїзницею, швидкою, з гарно розвиненою інтуїцією, крім того, вірила в те, що здатна об’їхати будь-яку групу дезертирів чи розбійників. До того ж досі ніхто й ніколи не нападав на мандрівників на землях віконта Тренкавеля.

Дівчина торкнулася ґулі на голові. Рана виразно свідчила, що хтось таки хотів її скривдити. Коли настане смертна година, краще померти з мечем у руці, ніж сидіти, чекаючи, поки ворог нападе знову.

Так вирішила для себе Алаїс.

Дівчина взяла зі стола свою згаслу лампу, на мить зловивши в подряпаному її склі власне віддзеркалення. Вона була надто