Читати книгу - "Присмак волі"

— Добре з вами повеселилися, але нам з Іваном у нічну варту йти... Ми до табору! — промовив Підлужний, підморгнувши Саньку з Павлом.

Двоє друзів повернулись у табір. Підлужний швидко розшукав Петра Гусака, познайомив його зі своїм товаришем. Іван коротко розповів про себе, про службу, поранення і одужання...

— Приходь до нас, як підлікуєшся... Бачу, що ти хлопець завзятий, буде тобі і з нами чимало козацьких справ, — промовив Гусак, задоволено поплескуючи Івана по плечах, потім звернувся до Підлужного: — А зараз, Андрію, для гарного відпочинку нам запропонували розселитися в місті, у тутешніх людей, днів на три. Незабаром буде в нас важка та далека дорога, — повідомив новину і додав: — Можеш зараз іти з усіма, а коли твої друзі повернуться, скажемо, де тебе знайти.

Підлужний швидко зібрав пожитки, та перед тим, як попрямувати до міста, пішов з Іваном оглянути коней — Орлика та Гнідка.

Андрія вже чекали товариші, і обозний Панас повів козаків розселяти по домівках у місті. Підійшли до невеличкої хатинки з перекошеним тином. Панас кинув погляд на хлопців і зауважив:

— Тут небагато місця, піде одна людина на постій. Давай ти, Андрію... А поряд будуть твої друзі, у хаті напроти... Згода?

— Та нехай уже так, дядьку Панасе. Коли всі поряд, то буде добре! — відповів Підлужний і, відхиливши тин, зайшов у дворище.

Підійшов до дверей, постукав у них кулаком та став прислухатися, чи не обізветься хтось... Почувши позаду себе тихий жіночий голос, він оглянувся і побачив неподалік від себе жінку з дівчинкою, що тулилася побіля її ніг.

— Чи не на постій до нас із Соломійкою? — з цікавістю запитала жінка і відчинила двері ключем.

— Так! — сказав Андрій і став чекати запрошення увійти.

Жінка посміхнулася, гостинно промовила:

— Проходьте до хати... Мені веліли приготувати для одного вояка охайне ліжко, тож влаштовуйтесь.

У невеличкій кімнаті стояло біля вікна збите з дерева ліжко, вкрите цвітастим ліжником.

— Тут спатимете, а сніданок я подам уранці у саду, біля кабиці. Там буде зручно і затишно, — повідомила господиня.

— Мене звати Андрієм, — хлопець протягнув руку малій дівчинці, а та заховалася за спину матері.

І тоді жінка протягнула руку, коротко вимовила своє ім’я:

— Поліна. А доньку звати Соломійкою.

— От ми вже й знаємося один з одним, а тепер піду я... Можливо, друзів зустріну. Вони десь навпроти влаштовуються на нічліг, — ніяковіючи, вимовив Андрій і поспішив з дворища.

Неспішною ходою йшов у бік свого табору, сподіваючись зустріти друзів та провести до їхнього постою. Щось невловиме бентежило душу з самої першої хвилини зустрічі з господинею його тимчасового притулку. Так, не помічаючи часу, він пройшов майже версту, а потім, махнувши рукою, повернув назад!

Завернув у знайоме вже дворище. Побачивши у саду Поліну, підійшов і сказав, ніби виправдовуючись:

— Десь собі парубкують... Та не малі діти, знайдуть і без мене шлях.

Поліна приязно посміхнулася, промовила:

— А ти, Андрію, вчасно... Ми саме зібралися до вечері, вже й куліш дозрів.

Підлужний зрадів гарному настрою своєї співрозмовниці і запропонував:

— А у мене в припасах риба прив’ялена завелася. Зараз пригощу вас...

Заглянувши у свою похідну торбину, Андрій знайшов декілька солоних лящів, поспішив до столу:

— Ось і вони!

На столі вже стояв чималий черепок з гарячим кулешем. Маленька Соломійка посміхнулася до Андрія і простягнула ручку до козацького гостинця. Андрій подав рибину Соломійці і промовив:

— Велику рибку дамо Соломійці, матусі — меншу, а мені — оцю, безхвосту.

Соломійка у відповідь на Андрієві слова кивнула головою. Поліна, почистивши рибку своїй доньці, запросила Андрія поїсти, бо поки вона була зайнята, Андрій сидів, забувши, для чого тримає у руках ложку. Їли мовчки, старанно, обдмухуючи гарячий куліш, по черзі черпали з великого полумиска. Куліш швидко закінчився, і всі взялися до риби.

— Піду струшу яблук, — сказала Поліна і піднялася з пенька.

Андрій також підвівся і зголосився допомогти. Розлога деревина вже почала скидати Зрілі плоди, тож їх не довелося струшувати. Підлужний, роздивляючись кожне яблуко, вихваляв плоди за розмір та дозрілу красу. Поліні подобалась цікавість Андрія до яблук з їхнього саду і те, з якою обережністю він складав плоди у її фартух. При кожному рухові Андрія у неї солодко тьохкало серце.

Від яблуньки повернулись із повною пеленою дозрілих плодів. Поліна пригостила доньку, а решту висипала у дерев’яну довбанку, посміхнувшись, подала Андрієві велике червонобоке яблуко.

— Бери, Андрію, найбільше. Ти знайшов його у траві.

Андрій глянув на Поліну, і у блискові її усміхнених синіх очей побачив якесь сподівання та неприховану жіночу тугу.

— Так уже й заробив найкраще... Я не садив, не доглядав, а маю таку