Читати книгу - "В Багдаді все спокійно"

Капітан із червоного став білим, ковтнув слину і, вже не заїкаючись, пояснив:

- У нас на районах такого не буває, щоб один виїжджав, а інший розкручував. Я туди під’їхав ще до того. Ну, до того, як усе це знайшли.

- Звідки така оперативність? Рекомендацію в партію відвозив?

- Ні, коли вона зранку на зміну не вийшла, з клініки одразу нам подзвонили, ну я з дільничним на черговій машині - вперед!

- Чекай, хто не вийшов на роботу? Медсестра? Та нехай навіть старша. Вона там що - за головного лікаря чи провідного хірурга? З якого квасу такий ґвалт?

- Люди різне про це говорять. Але стривожилися.

- Підстави давай, підстави! Люди говорять… забули! Іншим разом.

- Розумієте, за всі роки вона навіть на хвилину не запізнилася. Тому й кинулися. Про академіка може б не турбувалися, зачекали б, як мінімум добу. Бо йому можна. Ну, одне слово, ми приїхали, подзвонили. А там - ні шелесь. Постукали… потім кулаками, аж сусіди повискакували. Кажуть, учора після роботи з молодим чоловіком зайшла, потім музика пограла, потім тихо стало…

- Довго музика грала?

- О пів на одинадцяту вимкнули. Тож все по закону.

- Отже, двері ви виламали…

- Довелося. Ну, ясно, все оформили: слюсар з ЖЕКу, двірничка, поняті, трохи помучилися, бо замки імпортні. А потім - оце от, що ви бачите на фото.

- І крім трупу, як я розумію, в квартирі більше нікого не було. Як отой таємничий молодий чоловік виходив, ніхто, звісно, не бачив.

- А чого таємничий? Ми його швидко встановили і затримали. Він, щоправда, поки що не колеться, але як усвідомить, що йому світить, то заспіває. Ну, ми так вважали…

- Вважали? А тепер не вважаєте?

- Після того, як Генерал сказав, що ми мудаки і цапидла безрогі, то вже ні.

- Гм-м-м… З яких це пір наш Генерал став таким делікатним?

- А вас він хіба не так обзиває?

- Як заробимо, так і обізве. Добре, не проймайся. На сьогодні досить. Я матеріали подивлюся, завтра рано під’їдемо до підозрюваного в ізолятор, допитаємо, потім ще раз пройдемося по свідкам. Може якось і вигребемо. В лайні і проти вітру.

- То мене не виженуть?

- Знаєш, друже, я не люблю, коли мені спихують чужі справи. Але це, здається, був саме той випадок, коли ти мав з порогу розвернутися і викликати нас, міських. Труп, сподіваюся, ще в морзі?

- Так, але колектив нас уже тисне щодо похорону. І родичі з’їхалися.

- Чекай, а вона що - не київська? Бо ти її анкетні дані чорти куди запхнув.

- Починала як ліміта з-під Бердичева, прописалася в гуртожитку, а оце недавно купила кооператив однокімнатний. Тільки й встигла, що новосілля справити.

- Не пощастило… слухай, доки я розкопаю тут у твоїх завалах акти експертизи… під нігтями у неї сліди крові чи шкіри вбивці були?

- А він, товаришу капітан, їй пальці відрубав і чомусь забрав із собою.

- Чомусь! Навіщо?

- Ну… щоб утруднити ідентифікацію потерпілої… Господи!

Колега вхопився за голову і хіба що не завив. Я втішив його, як міг.

- Тепер ти розумієш, чому тебе Генерал нехорошими словами обізвав? Яка ідентифікація? Ви ж її не голу в лісі без документів і без голови знайшли, а у власній хаті. А до речі, щодо голови - забив ти і мені мізки. Ви не цікавилися, де вона гроші на кооператив узяла? Зарплата навіть у старшої медсестри - не дуже… як тобі така версія? Позичила гроші на кооператив і відмовилася віддавати. От жаднюга її спересердя і порішив.

- Не знаю, не думав.

- Отож і не знаєш, що не думаєш. А до речі, квартира у Києві - це теж мотивчик. Я вже не кажу про вбивство з ревнощів. Це взагалі класика.

- А хто її приревнував?

- Кажеш, вона з-під Бердичева? Міг бути якийсь сільський «ухажор», з яким вона лапалася ще в піонерському таборі. А потім відмовила, бо вона тепер «у городі», а він у колгоспі волам хвости крутить… волів, щоправда, вже немає, а от що крутити, знайдеться.

- То це стільки мотивів?

- Ой, хлопче, вчити тебе та вчити. Бо такі, як ти, повинні трусити самогон, ганяти хуліганів на танцях, а головне - ні в якому разі не братися за те, чого не вміють. До речі, ключі від її квартири - де?

- Там у справі, в білому конвертику. Ой ні, забув, вони ж у мене в кишені… ось!

- Добре, що не загубив. Або зі своїми не переплутав. Ти туди сам більше не заходив?

- Та ви що, там такий жах! Кров навіть на стелі.

- Ну тоді йди, нервовий, іди, іди… додому. А мені думати треба.

За кілька хвилин по тому, як міліцейське нещастя потеліпалося на свій район, прийшов Борис. Вигнав мене з-за столу, розсівся там і звелів:

- Вари каву - і розказуй! А як є