Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

— Розказуй! — ледь витиснув із себе Лініус.

Квінт відвернувся. Майнув його язик, куштуючи на смак повітря.

— Тут ніхто нічого не вдіяв би… — Він затнувся. — Усе сталося так швидко.

— Що? — запитав Лініус, чиє серце шалено закалатало. Він підвівся на руках і сповз із ліжка. — Ти мусиш мені розповісти. — Непевною ходою, долаючи біль у руках і ногах, академік підійшов до хлопця. — Квінте, будь ласка, — благав він. — То я у всьому винен, знаю. Чому Маріс теж пішла? Чому я не подужав перебороти сон і спинити її? Який з мене батько?… — Він важко опустився на ліжко, його обличчя жалісно скривилося. — Не кажи мені, що її попав криваво-червоний блискун.

Квінт обернувся з усміхом.

— Він з’явився нізвідки, — зронив він тихо.

— Ні! — закричав Лініус. — О, Маріс! Маріс! — він підступив до Квінта ближче, заточуючись від кволості. — Що з нею сталося? Скажи мені!

— Тварюка схопила її, — почулася відповідь.

Лініус здригнувся з жаху.

— За горлянку.

Лініус обійняв себе за плечі, судомно вп’явшись у них пальцями. Перед очима все плавало, серце як не вискакувало з грудей.

— Її обличчя зчервоніло. Очі витріщилися…

— Ні! Ні! — розпачливо зойкнув Лініус.

У повітрі знову майнув сласний Квінтів язик. Лініус підвів очі й зустрівся з поглядом свого учня. На Квінтовому обличчі читалася погано приховувана зневага. Мозок Лініусові прошив жахливий здогад.

— Квінте! — скрикнув він, — чи це справді ти?

Квінт спохмурнів.

— Та як ви можете сумніватися? — обурився він. — Звісно, я, а то хто ж! — Хлопець лукаво всміхнувся і відгорнув каптура. — Погляньте, — показав він підборіддям на Велику печатку Найвищої канцелярії, що красувалася на його грудях.

— Моя печатка! — полегшено вигукнув Лініус. Це таки Квінт. Він почухав потилицю і запитав: — А Маріс?

— Саме це я й намагаюся вам розтлумачити, — відповів Квінт. Він похитав головою. — Маріс було непереливки. Я боявся, що їй уже кінець. Але я не здавався. Я… я знову став до бою і таки відбив її у потвори — у того криваво-червоного блискуна. Я відтяг її чимдалі.

Лініус полегшено зітхнув.

— Але він повернувся, — не вгавав Квінт. — Ще більший і ще потворніший, ніж перше. — Голос його погучнішав. — Він весь кипів скаженою люттю, і я нічим не міг запобігти його новому нападові!

— Ні! — заячав Лініус. — Скажи, що це неправда.

— Я б залюбки, професоре, та ба! — зітхнув Квінт. Він помовчав, а тоді вів далі тихим тремтячим голосом. — Вона впала долу. За мить чудовисько як стій опинилося на ній. Я був безсилий щось зробити…

— А що ж Чіпус?

— Чіпус? — перепитав Квінт і сплюнув на підлогу. — Не нагадуйте мені про цього… про цього лісового слимака!

— Чому? — затремтів із жаху Лініус.

— Цей страхопуд намастив салом п’яти і драпонув, — пояснив Квінт. — Ось чому. Зроду ще не бачив, щоб хтось бігав так прудко!

У Лініуса затремтіли ноги, і щоб не впасти, він ухопився за ліжковий стовпець. Він заговорив зі слізьми на очах.

— Будь ласка, Квінте. Скажи мені, що сталося з моєю дочкою, — прошепотів він, із жахом чекаючи на відповідь свого учня.

Квінт похилив голову.

— Вона була безнадійна, — сказав хлопець.

Лініус отерп.

— Ти хочеш сказати?…

— Та навіть у ці останні хвилини вона не забувала про вас, професоре, — стиха мовив Квінт.

— Не… не забувала? — перепитав Лініус хрипким від хвилювання голосом.

— «О, тату, який жаль, що ти зараз не зі мною!» — то були її останні слова, професоре. — І бачачи, як Лініус затрусився з жаху, Квінт додав. — «Але в тебе ніколи не знаходилося часу для єдиної своєї доньки…» — Він помовчав. — Від того всього краялося серце, повірте мені, професоре, таке горе, така чорна біда…

— Годі, Квінте! — заблагав Лініус. Він відвернувся і заплющив очі. — Несила більше слухати.

— Але їй хотілося, щоб ви знали її останні слова, — напосідав Квінт. Він ступив крок уперед. У світлі свічок блиснув, лижучи повітря, його язик. — Ще й тепер я чую її голос… «Він покинув мене! Він стидався мене!..»

Лініус затулив долонями вуха.

— Годі! — простогнав він.

Та Квінт і гадки не мав спинятись.

— «Тату!» — кричала вона. — «ТАТУ!»

— Ні слова більше, благаю тебе! — закричав Лініус. — Зглянься наді мною…

— Ба ні, це ще не все, — урвав Квінт, крешучи з очей блискавиці. — Йдеться про останні її слова, коли душа вже відлітала з тіла.

Професора пройняло морозом.

— Ос… останні слова? — перепитав він. — Що ж вона сказала?

Квінт обернувся, на його вустах заграла посмішка.

— А ви певні, що справді хочете їх знати?

— Так… так, — завагався Лініус. — Скажи мені.

Квінт знову ступив крок уперед. Посмішка щезла.

— «Тату, я тебе проклинаю!», — желіпнув він.

Лініус захапав ротом повітря і поточився назад, відчайдушно махаючи руками, щоб не втратити рівноваги.

— Ні, — запхикав він, — ні…

Він з усього маху бахнув рукою по нічному столику. Світник заходив ходором, відтак похилився і безгучно впав на ліжко. Дві свічки погасли відразу ж. Третя зашипіла, але горіти не перестала.

Лініус затулив обличчя руками.

— То все я, — ридав він, здригаючись усім тілом. — Моя люба Маріс!

За його спиною від жаристої подушки вилася вгору тонка цівочка чорного диму.

— Я тебе проклинаю! — репетував Квінт. — Я тебе проклинаю! — І закинувши