Читати книгу - "Ярославна"

вчинив я в землі християнській, що я ж бо не пощадив християн і взяв у здобич город Глібів коло Переяславля. Тоді-бо немало лиха зазнали безневинні християни, бо одлучали батьків од дітей своїх, брата од брата, друга од друга свойого, і жінок од подружжів своїх, і дочок од матерів своїх, і подруга од подруги своєї, і все було тоді охоплене замішанням од полону і скорботи. Живії мертвим завидували, а мертвії радувалися, яко мученики святії, вогнем од життя сього випробу прийнявши. Старці [вмерти] поривалися, а юнаки лютих і немилостивих побоїв зазнали, а мужів рубали й розсікали, а жінок оскверняли. І тому, що те все вчинив я, – сказав Ігор, – не достойно мені було жити. І ось нині бачу я відомсту од Господа Бога мойого. Де нині улюблений мій брат? Де нині брата мойого син? Де дитя, породжене мною? Де бояри-дорадники, де мужі хоробрії, де лад бойовий? Де коні і оружжя многоціннеє? Чи не всього того я позбувся, і мене, в’язня, оддав Господь у руки беззаконним тим? «Се воздав мені Господь за беззаконня моє і за лиходійство моє [прогнівався] на мене», і «впали тепер гріхи мої на голову мою». «Праведен Господь і справедливі вельми суди його», і я ж не маю з живими долі. Бо ось нині бачу я, як другі муки вінець дістають, а чому я, один винуватий, не прийняв страждання за все це? Але, владико, Господи Боже мій, «не одвергни мене до кінця», а коли воля твоя, Господи, то дай же милість нам, рабам твоїм».

Запізнілим було те каяття, хоч, може, і щире.

Коли скінчився розгром руської дружини, і «впали стяги Ігореві», половці почали – бігаючи серед трупів та поранених, своїх і чужих, – ділити з галасом і ледь чи не з бійками полон та підбирати вцілілу зброю.

Брата Ігоря Всеволода узяв у якості почесної здобичі хан Роман Кзич і гордо вів до свого війська знатного полоняника, Святослава Олеговича – Єлдечюк із Бруновичів, а Володимира, сина Ігоря, схопив Копті з Улашевичів.

Ділили з гамором лише знатних русів, простих, які вціліли, безцеремонно гнали нагаями докупи й потім ділили між собою.

Самого ж Ігоря в полон взяли Тарголови, знатні половці – тож і полон їм припав знатний. Їхній «муж на ім’я Чилбук» і полонив Ігоря.

– Моя взяла коназя знатного! – кричав дебелий і горластий муж Чилбук Тарголович. – Мій рус коназ! Мій!!! Го-го-го! Про мене у степах наші співатимуть, як про батира найславетнішого, який взяв самого Ігоря рус коназа!!! Го-го-го-о-о!!!

Заборолами ще називалася рухома частина шолома, що опускалася на обличчя для захисту від ударів. А також щити з дерева, що їх встановлювали на мурах фортеці для захисту її оборонців від стріл ворога.

Не злякалися міщани.

Тут з половецькою ордою Гуляв колись-то хан поганий.[34] А слідом чорною бідою Вставали свіжії кургани…

Так через 800 років про донецькі степи писатиме один донбаський поет у вірші «Моя земля».

А свіжих курганів тоді, чи то пак могил, з’явилося у донецькому степу – ой багато! Коли б кожному копали яму – п’ять тисяч могил виросло б тоді, після січі тієї у степу біля Дону великого. Але побитих частково повкидали в озеро – вперемішку із пораненими і ще, звісно, живими, а більшість просто постягували волоком до ближнього яру і сяк-так його загорнули… І місце те швидко заросло ковилом-травою – степ умів ховати свої таємниці, – і назавжди зникло з лиця землі… Не вперше так, і не востаннє.

Біля Сюурлія, отам, де під вербами плескалося Глибоке озеро – його ще звали Змієвим, – багаттячко жевріло.

Два куманських пастухи – старий і молодий – собі пізню вечерю ладнали – впольовану дрофу, точніше, вусатого дорофача, важкого і жирного, глиною обмазаного, запікали в жару багаття.

Слинку ковтали в передчутті смачної вечері, пахощі м’яса, що смажилося, вже лоскотали ніздрі.

Над ними тихо світилося темне небо, повне зоряного блиску – там, вочевидь, небесна орда кочує, – сюрчали в ковилі коники, та на обріях ні-ні й спалахували швидкі блискавиці – десь там куманськими степами бродили нічні грози.

Старий палицею перевернув важку грудомаху, з якої сочився смачний жир, і так пахтіло, що і язика можна разом із слиною ковтнути, і задоволено крекнув:

– Важенний вусань! Буде робота нашим зубам! Але хай ще трохи умліє.

– Кажуть, руси приходили, – озвався молодший, теж ковтаючи слину. – Два дні наші з ними билися.

– Приходили. Кза з Кончаком, хани наші славні, їх побили добряче! Затямлять руси, як у Куманію ходити!

– Хай наші на Русь бігають, – дивується молодий, – щоби добром поживитися. А чого їм не сидиться вдома?

– А того… Не інакше, як змієву доньку хотіли викрасти.

– Якого змія?

– А того, що в озері отім, – показав палицею кудись у темряву, – жиє. Отой, що з дванадцятьма головами. Він Русь пустошити часто літає.

– З дванадцятьма? – присвиснув молодий. – Нащо йому стільки голів? Та з ними одна морока. Як їм раду дати? Тут одній голові ради ніяк не даси, а то… дванадцять! Це ж треба ще й дванадцять ротяк нагодувати! Для такого і дроф у степу не вистачить.

– У нього всі голови вумні, тож і мороки не має. А в тебе одна і та дурна. От і маєш клопіт. А йому все ніпочім. Живе собі на дні Глибокого озера, і горя йому мало. Там у нього такий терем, як ото в руських. А в теремі тім царівна жиє, дочка його. Кра-асива! А що багата!.. Аж сім кибиток добра на придане має.

– Сім кибиток? От би таку собі запопасти.

– Де вже тобі, як за тебе й проста куманка не хоче йти – не маєш ти навіть воза свого. Замість шапки ганчіркою напинаєшся, а туди ж… Царівну забаг! Не для тебе царівна.

– А для кого ж тоді?

– Для добрих молодців! Хто її візьме, тому й сім кибиток із добром дістануться. От руси й приходили… Щоби змієву доньку викрасти і добром отця її поживитися. Але не змогли змія подолати. Кількоро голів йому зрубали, але не всі. Змій їх і попалив огнем з решти голів. А кого не спалив, в озері потопив! Щоби знали, як на його дочку-царівну зазіхати!..

В нічній пітьмі то там, то там хтось жалібно скрикував.

– То – душі їхні неприкаяні бродять, –