Читати книгу - "Ярославна"

– Русичів?

– Атож… Їх потопили в озері, а душі їхні й колобродять степами, на долю свою скаржаться… Кажуть, і змієва дочка за ними плаче.

– Овва! А вона чого за ними сльозу пускає?

– А того… Добрі вони були молодці. Змієва дочка могла б з них собі хіба ж такого мужа-молодця вибрати. А їх побили й потопили в озері. А з наших до змія ніхто й не сунеться – тож і не випадає його дочці молодцем обзавестися… Доведеться їй вік без мужа кукукати… Чуєш, чуєш? То вона чайкою квилить над озером.

– Хто… вона? – молодик на всяк випадок ближче до вогню підсунувся.

– Та кажу ж, змієва дочка, яку батечко в теремі на дні озера тримає… Зразу видно, що в тебе одна голова – не дуже кумекаєш. От коби ти мав, як змій, кількоро голів, вумним був би. Не в пастухах безрідним бігав би, а ханом був. Отак!

– Де вже нам, – зітхнув молодий. – Ми люди прості… Нам і однієї голови на плечах вистачить. Та й одного рота легше прогодувати… Діставай уже вусатого птаха, вечеряти будемо, бо в кишках наче орда товчеться…

А в нічній пітьмі сюрчали коники, свіркали на далеких небокраях блискавиці, та хтось над Зміїним озером чайкою жалібно кигикав… Мабуть, на долю свою скаржився. А швидше всього – на недолю. Може, то змієва донька – красуня з красунь – за руськими молодцями побивалася. Жаль їй було – такі молодці до неї приходили, а їх побили, потопили… Хто ж тепер до неї в Куманію свататись прийде – вік їй зозулею самотньою кукукати. Навіть маючи сім кибиток добра у придане…

А над річкою, над Каялою, званою в тюрків Сюурлій, блукали тумани, наче сиві діди ходили зсутулившись і щось шукали, і не могли знайти…

Може, й річку Каялу…

Може, й річку Сюурлій…

А над Руссю, над південним її порубіжжям, де сусіди лихії, воріженьки тяжкії, здіймалася Хала – багатоголовий змій-зміюка, тугарин степовий, товстий і довжелезний, з крилами під колінами і кінськими очима…

Хвіст змія, Хали проклятої, по землі волочиться, а голова у хмарах небесних. Може вона, Хала лиха, впасти на землю густою їдучою млою або туманом – щоби в русичів хліб не вродив. Трудно з нею боротися – Хала володіє незбагненною силою й ненаситністю, коли пожирає чужі життя. Вона верховодить чорними тучами, градоносними хмарами, знищує посіви й сади, сонце затінює своїми крильми – тяжко з нею боротися. Але діватися нікуди, треба. Якщо хочеш жити на своїй землі.

Вона й вихори такі закручує, що потрапить у неї людина – поминай, як її звали!

Тримаймося, тримаймося, ми ж бо русичами прозиваємось. А Русі до гаддя крилатого, вогнедишного не звикати. Влаштуємо нечисті халазію, гаддя подолавши, русичами й далі будемо.

Трималася Русь.

Не вперше.

Не востаннє.

І літає над Руссю гамаюн – ви бачите, ви чуєте? – птиця райська, птиця віща. То здіймається в піднебесся, то опускається до землі, в серця вість добру посилаючи. І надію, і сподіванки…

1 кричить вона, птиця-гамаюн, щастя Русі віщуючи.

Вистоїмо, вистоїмо, це ж бо не вперше.

Це ж бо не востаннє.

О, Руська земле!

Чи вже ж ти за горою, чи вже ж ти за шелом’янем?

Але що та гора, що та шелом’янь – не зупинить вона зміїв гориничів, зміїв тугаринів. Не перетне їм шляху.

Раді, що русичі розбиті, чорним хмаровинням здійнялися в небо змії крилаті і на Русь полетіли – Київщину пустошити, Переяславщину, Чернігівщину на порубіжжі. Нема Ігоревого війська, нема кому й Сіверщину захистити. Де ті новітні Кирили Кожум’яки? Де ви, богатирі руські?

О, Руська земле!

Це ж не вперше.

І це ж бо не востаннє.

Звідтоді й по наші дні, як пишуться ці рядки – 2010 – минуло 825 років, стільки ж весен і стільки ж літ, а тайна загадкової Каяли все ще залишається нерозгаданою, її все ще шукають в Україні, шукають серед неозорих донецьких степів.

Чи справді вона текла колись Диким Полем, загадкова Каяла з тюркським йменням, а чи її створив у своїх піснях віщий Боян, і вона стала символом на віки?

Цю пісню, що обезсмертила її, вона сама й написала – Марусенька, Маруся Чурай, легендарна українська співачка і піснярка, поетеса і гарна дівчина з Полтави. Діялось се в Україні, коли вже Русі не було, як не було і воїв-дружинників, а замість них з’явилися козаки в середині сімнадцятого століття, як полки, очолювані Богданом Хмельницьким, у році 1648-му вирушили на Визвольну війну українського народу – за волю, за кращу долю…

Маруся Чурай проводжала на війну свого коханого – на війну, не на весілля. Проводжала, як проводжали – зі сльозами, з плачами й голосіннями, – інші жінки й дівчата своїх батьків, братів, коханих…

Проводжаючи плакали.

Плакала й Марусенька.

Тоді ж і склала пісню «Засвіт встали козаченьки», що її швидко підхопить все військо Богдана Хмельницького, вся Україна, і співає й досі, хоч звідтоді й минуло чи не півтисячоліття.

Тоді ж вона, Марусенька, й заплакала свої ясні очі.

А що лишалося їм, козачкам, які проводжали на війну своїх козаків?

Молилися, чекали… Кому щастило дочекатися милого з походу, кому – таких у всі віки виявлялася більшість, – випадало інше чекання-голосіння: вічне. Але все одно чекали. Вічно. І чекатимуть. Теж вічно.

Раніше Марусеньки, козачки юної з Полтави, раніше на 463 роки, – заплакала свої ясні очі Ярославна. Як проводжала коханого в похід, а потім чекала-виглядала його з високих валів Путивля…

І його, і військо його, якому так і не судитиметься повернутися.

Виглядаючи, плакала. Така вже доля жінок – проводжати коханих на війни, на смерть, на бій і плакати. І в сльозах-голосінні чекати-виглядати їх з походів. Чекати, знаючи, що повернуться – якщо взагалі повернуться – не всі.

І вони проводжали – віками й тисячоліттями – коханих, бо віками й тисячоліттями у світі білому не затихають війни, виплакуючи свої ясні очі…

А проводжаючи коханих, чекали потім їх – теж віками.

Вірячи, знаючи, що не всі повернуться, благали богів і сили небесні зберегти їм коханих, повернути їх.

І тоді і сьогодні, і завтра-позавтра виряджатимуть,