Читати книгу - "Останнє літо"

Здивувалися, коли почули від Серпіліна, як мало грошей він одержує, хоч і носить такі нашивки, батько навіть спитав, чи не думає він демобілізуватися й піти знов у фельдшери. І коли Серпілін відповів, що ні, не має такого наміру, він не схвалив: «Тобі видніше…»

Дізнавшись, що син одружився з удовою товариша, та ще й узяв її з дитиною, теж не схвалив: «Молодий іще, міг оженитися й без дитини».

Після багатьох літ розлуки прожили поруч три дні, не зрозумівши й не позаздривши один одному.

Потім побачились іще через тринадцять років, у тридцять шостому. Тоді Серпілін прибув не сам, а на виклик мачухи. Вона писала про батька, що той занедужав «і добре б вам, Федю, до нього приїхати». Написала на «ви».

А згадала про нього чи не тому, що в газетах надрукували списки комскладу, який дістав військові звання. Він тоді вже служив у Москві, викладав у академії, і йому присвоїли звання комбрига.

Він узяв відпустку й поїхав. Сам. Валентини Єгорівни, дружини, з собою не взяв. Вважав, що ця поїздка не принесе їй радості.

Батько справді занедужав, але богові душу віддавати не збирався і, коли Серпілін приїхав, уже походжав у валянках по хаті, збирався йти на роботу. Хоч йому вже тоді було під сімдесят, про пенсію ще не думав.

Видно, батько піддався умовлянням мачухи: закинути вудку на майбутнє — чи не стане син допомагати? Літа вже дозволяли заговорити про це. Усі три дочки повиходили заміж і жили тепер окремо. Дві тут жили, у Тумі, одна за кооператором, друга за директором школи, а третя за якимось залізничником, у від’їзді. З натяків мачухи Серпілін зрозумів: дочки допомагати не збираються.

Може, тому, що знають достаток батьків, а може, не так виховані.

Серпілін, недовго думаючи, пообіцяв щомісяця висилати невеличку суму з зарплати. «Не поспішай, з дружиною порадься», — зауважив на це батько.

І знов не зрозуміли один одного. Батько, знаючи свою Пелагею Степанівну, не розумів, як можна таке зробити, не порадившись. А Серпілін, знаючи свою дружину, вважав, що тут нема про що запитувати.

Після того як він почав переказувати гроші, з Туми раз по раз надходили листи від батька, які підтверджували, що перекази одержано, і повідомляли про домашні новини. Ці листи не наблизили його до рідних, та й листування тривало недовго…

Потім, у сорок третьому році, в своєму першому листі, після шестилітньої перерви, батько пояснив Серпіліну, що не писав тоді Валентині Єгорівні, щоб не ятрити її горя: словами не зарадиш.

Словами, справді, не зарадиш, але міг би зробити й по-іншому — покликати її: приїжджай, мовляв, поживи в нас. Та коли б навіть батькові й спало це на думку, Пелагея Степанівна все одно не дозволила б.

Батько написав Серпіліну в сорок третьому році, в березні, після того як прочитав у газеті про нагородження генералів орденами Кутузова за Сталінград.

Адресований у Наркомат оборони, батьків лист зигзагом, через Москву, дійшов до Серпіліна лише в травні, вже на Центральний фронт. У листі були вітання дружині й синові. Серпілін відповів, що їх обох уже нема на світі, і дав розпорядження начфіну армії переказувати на батькову адресу частину своїх польових грошей.

Тоді в нього не було бажання побачитися з батьком.

Воно виникло недавно, коли вже тут, в Архангельському, одержав пересланий з фронту батьків лист, з якого дізнався, що прийшла похоронна на другого зятя. Згадав, як сам недавно ледве не потрапив на той світ, згадав, що батькові вже сімдесят восьмий, виклопотав йому перепустку для поїздки в Москву і послав по нього Євстигнєєва на вілісі.

Але батько чомусь з Євстигнєєвим не приїхав. Чому так зробив, важко зрозуміти. Євстигнєєв пояснити не міг; увечері старий сказав, що вранці поїде, а вранці, коли вже треба було їхати, заявив, що нездужає, та й час потрібен, щоб зібратися; приїде потім сам, поїздом, через Рязань.

Коли послухати Євстигнєєва, старі, як на воєнний час, жили непогано. Ввечері нагодували його яєчнею з салом, а вранці напоїли чаєм з молоком: у них була коза.

— Чому ж він, гадаєш, все-таки не поїхав? — розпитував Серпілін, але Євстигнєєв тільки знизував плечима, чи не розумів, чи не хотів розповідати. «Що ж, нехай як хоче, так і їде, не слати ж по нього гінців удруге, — подумав Серпілін. — Досить і того, що один раз віліс ганяв по нього. Віліс, водія, ад’ютанта. Так, можливостей у нас, звичайно, стало більше і по-всякому ними користуємось. Буває, що й не так, як слід!»

Думаючи так, він, однак, не мав на увазі себе, бо вважав, що до старого батька в його віці віліс послати мав право.

Написати батькові треба, бо й він уже в літах, та й ти не молодий; і всі люди смертні. А що написати, так і не придумав; замість цього згадав, що треба ще не забути лишити Ані приготовлені для батька гроші…

На порозі кімнати з’явилась нянечка:

— Товаришу генерал, до вас якась жінка проситься.

Серпілін ледве встиг підвестися з-за столу, як двері позаду нянечки відчинились і в кімнату, делікатно відсторонивши сухорляву бабусю, зі словами «Федоре Федоровичу, пробачте великодушно, це я, Пікіна» ввійшла огрядна немолода жінка з повним добрим обличчям.

Серпілін привітався, запросив її сісти й прибрав зі столу блокнот.

— Пробачте, ради бога, що я невчасно!

— Нічого, будь ласка. Тільки за півгодини маю йти на медичну комісію. А коли б приїхали до мене, як умовились, після обіду, я не поспішав би.

— Нічого, нічого, — сказала вона, швидко й радісно всміхаючись. — Я вас не затримаю. Машина трапилась, підвезли мене сюди. Ви вже пробачте!

Дивлячись на неї, Серпілін згадав, як Пікін, бувало, говорив про її листи: «Пише мені моя дурепа». Може, й справді дурна, але, мабуть,